Читать онлайн книгу "Марго та сексот"

Марго та сексот
Раiса Плотникова


Нехай читач сам вирiшуе, чи варто додавати до цього тексту назву мiста. Адже все у тiй колишнiй краiнi було занадто схожим. Хiба в будь-якiй iншiй провiнцii не зустрiчалося вулиць з такою ж назвою, хiба в столицi й невеликих мiстечках не руйнували храми чи десь не було жодного сексота? Ну, може, баржi й катери для прогулянок не на всiх рiчках ходили, але Сула тодi була судноплавною. Звiсно, що й фатальнi жiнки були в кожному мiстi в усi часи, та такоi Марго, як у цьому пiзнаваному тамтешнiми мешканцями мiстечку, не було нiде, бо вона була по-справжньому екстраординарною…





Раiса Плотникова

Марго та сексот



Художник-оформлювач Є. В. Вдовиченко



© Раiса Плотникова, 2021

© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2021


* * *




«Тiлi-тiлi тесто…»


Це мiсто комусь може здатися трохи сонним i навiть схожим на такого собi лiнькуватого й лагiдного котяру, який вигрiваеться на пагорбах Посулля пiд пестливим сонцем. Його можна вподобати, сподiваючись не тiльки на спокiй i затишок, а й на загальнолюдську iнфантильнiсть, та коли хтось спроможеться зазирнути за благенькi й не завжди правдивi лаштунки iсторii, сподiвання можуть обернутися на порохняву з дупла гнилого дерева. У послужному списку цього мiста е все: звитяги, погроми, бiйнi, паради, швидкоплиннi радостi, таемницi, загубленi в часi скарби, сльози на очах матерiв… І море любовi.

Схожi подii могли трапитися й, мабуть, траплялися не тiльки тут. Вiддаленiсть вiд столицi й кiлькiсть мiстян не мають нiякого значення – провiнцiя теж сповнена людським диханням. І шiстдесятi роки двадцятого столiття летiли в невеликому мiстечку з тим же розвоем, що й у «Москве-матушке», а тi, кому слiд, натужно сопiли, будуючи загадковий комунiзм; першi – виключно для себе, пересiчнi – i таких було значно бiльше – для тих же таки перших… Але люди, «человекi», як часто-густо казали в цьому достобiса балакучому мiстечку, вiдомо споконвiк, бувають рiзнi. І якщо комусь побудова комунiзму – як попереду танцювати, то супротивнi – в гробу все те бачили. Коли ж ти – дитя, зачате безпартiйною мамкою i контуженим вiйною батьком, – то тобi не до комунiзму… У тебе свiй ДОПр[1 - Усталена назва мiсць попереднього ув’язнення за радянських часiв.], i своя вольниця.

Валька i Ксенька – сусiди. Йому – сiм, iй – шiсть. Жили вони в одноповерховому будинку на Плеханова – це колишня Малодворянська. У тому домi четверо дверей – усi прямо з двору, за кожними дверима – цiла ватага людей. Але про них – пiзнiше…

Тиха вуличка дивним чином зачаiлася в центрi мiстечка, i Валька з Ксенькою, частенько залишаючись влiтку на цiлий день удвох, – як лихий на шкоду – вишукували собi пригоди. Щоб удома не вмерти з нудьги чи не перестаратися аж до кутка з вiником у руках – так малих найчастiше карали ввечерi за шалапутство, – вони часто-густо випихалися мандрувати. Походеньки припали до душi не так старшенькому, як малiй, вона мiцно хапала Вальку за руку й настирно тягла з двору.

Сонячного i пломенистого до болю в очах дня наша парочка, вже охрещена в очi й позаочi вигуками однолiткiв-заздрiсникiв «тiлi-тiлi тесто, женiх i невеста», не змовляючись, повернула повз «пожарку» – так i нiяк iнакше називали в мiстi частину пожежноi охорони – на вулицю Ленiна, вождя всiх тодiшнiх мiсцевого i державного значення керманичiв та пролетарiату. Легко перебрiвши дорогу, благо, що машини по мiсту iздили не набагато частiше, нiж вантажнi баржi плавали по рiчцi Сулi, дрiбнота завмерла скраю хiдника. Та й не тiльки вони, перехожi дядечки й тiтоньки, роззявивши роти, теж витрiщалися на новеньку вантажiвку – такий собi автомобiль «газон» чи точнiше ГАЗ-53, який стояв навпроти школи № 1. Валька знав марки усiх машин, якi курсували мiстом, бо його батько донедавна працював водiем ще довоенного автобуса, а щойно перейшов у вiйськову частину i там кермував величезним тягачем та раз у раз вiв просвiтницьку роботу iз сином та дворовими пацанами.

– Пiшли вже! – потягла хлопця за руку Ксенька. – Ну хiба ти не бачив машини?

– Такого «газона» не бачив. Дивись, кабiна аж блищить. Новенька.

Дiвчина завмерла на килимковi iстинного трав’яного газону, а Валька почав намотувати кола довкола автомашини. Вiн не тiльки придивлявся й мацав те диво, а навiть принюхувався до нього.

– Пахне фарбою. Кажу ж, новенька…

– Нiчого вона не пахне. Менi так навiть воняе.

– Ти шо, не бачиш?! То кiнський кiзяк тхне. Ба, тут пiдвода стояла i коняка наваляла купу. А машина пахне фарбою i бензином. Я чую…

Вiн пiдiйшов до кабiни i, озирнувшись, випнувся на пiднiжку. Зазираючи у вiконце, приплюснувся носом до скла i уважно розглядав кермо i всiлякi там штуковини з покажчиками. І така цiкава пичка вимальовувалася в нього збоку, що Ксенька не втрималася й сама подерлася на пiднiжку поряд хлопця.

– Валь, чуеш, подай руку… Подай, а то зараз зареву, – шантажувала вона соратника по мандрах.

Валька знехотя, не озираючись, схопив простягнуту руку, й за мить вони вже вдвох зирили у вiконце. Ксенька спиналася навшпиньки i обома руками чiплялася за Вальчинi закороткi штанцi, якi трималися на солiднiй шлейцi, загнузданiй через хлоп’яче плече.

– Ей, шолупень, ви куди це повилазили? Ану брись звiдтiль, а то щас до мамки з папкою за вухо потягну, так вони вам надають по жопi! – суворий чоловiчий голос на якусь коротку мить пришпилив малечу одне до одного.

Але хiба iм звикати? І вже за хвильку парочка, немов здуте вiтром пiр’я, полетiла за рiг й опинилася на вулицi Луначарського. Їхнi однаковiсiнькi синi сандалi – у таких чалапала майже вся дрiбнота мiста – тiльки й замелькали тротуаром. Та скiльки там тiеi вулицi Луначарського? Може, е двiстi метрiв, а може, й нема. Пригальмували вони вже на розi Радянськоi. Оце вулиця так вулиця! Валька з Ксенькою, наче в степ вибралися. Цiею дорогою вони iнодi, та частiше задвiрками, мандрували до базару.

– А ти знаеш, що цiею вулицею можна й до Киева дiйти? – сказала дiвчинка, вiдсапуючись й осмикуючи вже тiсненьку штапельну в дрiбну квiтку сукеночку, яка пiд час кросу пiдiбгалася куди не слiд. Та сукенка, перелицьована з маминоi староi кофтини, була в Ксеньки одна-едина на все лiто.

– Ти ще скажи, що до Москви… Хтось тобi й повiрить, тiльки не я.

– Мамка менi казала…

– Багато твоя мамка знае! Вона що, на махорочнiй фабрицi тютюну нанюхалася?

– А твоя, а твоя… Ти мою мамку навiщо зобижаеш? Вона на тiй фабрицi вже давно не працюе.

– Та ладно… Знаю. Твоя мамка тепер у «Чайнiй» калiкам пиво продае.

– Чого це калiкам? Вона всiм дядькам пиво продае.

Тут Ксеньцi в око впали великi ледь прочиненi дверi будинку на розi вже згадуваних вулиць. І хiба можна було пройти мимо, та ще пiсля такого «сiмейного» скандалу? От дiвчинка й прослизнула в невеличку химерну щiлину. Валька ледве встиг блимнути круглими очима в обрамленнi пухнастих жовтуватих вiй, а Ксеньки вже катма. Почухавши свого ще жовтiшого вiд сонячних променiв чуба, вiн обережно, бочком, протиснувся слiдком за невеличкою товаришкою – предводителькою iхньоi не чисельноi банди. Саме так охрестив iх одноногий колишнiй фронтовик iз сусiднього будинку на шiсть квартир, трое дверей якого виходили прямiсiнько на тротуар. Усi, не залежно вiд вiку, звали того заточувальника ножiв i ножиць дядею Васею. Та про нього – теж пiзнiше.

У невеличкому коридорчику, де опинилася вiдома в мiстi парочка, було напiвтемно i вкрай тихо. Ксенька вчепилася в руку Вальки мертвою хваткою, та назад до виходу ii нiяка сила навiть не пiдштовхнула – навпаки – дiвчисько обережно попрямувало до наступних дверей.

– Ти куди? – спитав пошепки Валька.

– Туди… Ми ще там не були.

Хоч це й було iхнiм завченим девiзом i саме туди, де ще не були, вабило, немов циганською вдачею, хлопчина засумнiвався. Але Ксенька, тримаючи однiею рукою хлоп’ячу п’ятiрню, потягла на себе важкуватi дверi… У наступному примiщеннi дiти миттю опинилися перед величезним люстром i, втупившись у своi вiдображення, проминули його, неначе марiонетки на нитках чиiхось вправних пальцiв.

Ще за одними дверима знаходилася велика, а може, навiть величезна за мiрками дитячоi уяви зала, i вона здавалася безлюдною. Мiж кiлькома колонами у певному порядку стояли ошатнi столики з бiлими скатертинами, а бiля них – по чотири стiльцi з високими спинками в снiжних чохлах. Незважаючи на те, що денна година не сягнула ще й обiду, тут панував напiвморок, бо майже зашторенi вiкна пропускали свiтло досить неохоче. Малеча зробила кiлька крокiв… Праворуч за столом, у самiсiнькому кутку, сидiли двi жiнки: пiдтоптана з рудим-прерудим дрiбним перманентом на великiй круглiй головi й висока, ставна, яка й сидячи вивищувалася над цим бiлим i водночас похмурим простором. Саме – над простором, а не в просторi. Ксеньцi здалося, що то справжня казкова королева. Так-так, та сама королева, про яку iй нещодавно читала книжку мама. І щоб там не казав Валька, а у малоi найкраща в свiтi матiнка, бо вона читае казки… А в тих казках живуть ось такi величнi королеви з грандiозними зачiсками.

І звiдкiль дитинi було знати, що ця висока синьо-чорна зачiска у «королеви» споруджена iз вичорнених урзолом кiс, якi вже мали посрiбленi нитки дочасноi сивини. А свою пряму, нiби вирiзьблену рiзцем майстра, спину i королiвськi плечi жiнка поставила супроти вiтру iснування, щоб не зiгнув ii так, як вже згинав не раз. Та й що могла знати шестирiчна бестiя, яку з дитячого садочка запевнили, що вона живе в такому райському «есесерi», якого нема нiде в бiлому свiтi.

Величава жiнка iла якусь страву, тримаючи в руках виделку та ножа. Дiти дивилися на неi чотирма широко розкритими очиськами, а вона навiть оком не кинула в бiк малих приходькiв. Зате якась висока молода тiточка вже летiла летом через усю бiлоснiжну залу так, що навiть вiтерцем взялася важка i теж бiла штора на вiкнi.

– Що ви тут робите? Ану йдiть звiдсiль! Негайно йдiть, а то зараз дядю Яшу покличу, – гаркнула вона суворим, навдивовижу чоловiчим баритоном.

Валька уже точно б рвонув навтьоки, але мала Ксенька припаялася до його руки цупкими пальцями i стояла як вкопана. Про дядю Яшу в мiстi не чув тiльки глухий. Цей легендарний мiлiцiонер, начальник дитячоi кiмнати, тримав у руках усiх неповнолiтнiх пробийголiв, безхатькiв, лiнюхiв, шахраiв – порушникiв порядку.

– Що ти тут робиш, мала? – ще суворiше гримнула на неi тiточка.

– Дивлюся! – огризнулася Ксенька.

– Куди дивишся?

– На королеву, щоб ви знали… А хто ви, щоб кричати на мене?

– Де ти ii побачила? – скривила губи жiнка. – А я, щоб ти знала, адмiнiстратор.

– Адмiнiстратор… Яке чудне слово! Я такого ще не знаю, тiтко.

І мабуть, саме оте слово «тiтко» виявилося фатальним, бо адмiнiстраторка схопила Ксеньку за руку i потягла до дверей. Дiвчинка за великим рахунком не дуже й пручалася. Вона вже намiрилася йти звiдси, але все ще озиралася на «королеву», та як не дивно, царствена жiнка так жодного разу i не глянула в бiк колотнечi. Їi пряма спина не згиналася навiть над тарiлкою, з якоi вона брала виделкою маленькi шматочки страви й обережно посилала iх в яскраво напомаджений рот з чiтко окресленими контурами губ.

Опинившись перед входом в примiщення, Валька й Ксенька, як по командi, озирнулися, задерли голови догори i повiльно в унiсон по складах прочитали напис «Ресторан Сула». Багатозначно подивилися одне одному в очi… Так от куди вони врепiжилися! Дiвчина знову ретельно осмикнула платтячко, хлопець поправив шлейку, яка тримала штанцi навскiс через плече.

Далi вони пiшли Радянською в напрямку площi iменi Сергiя Кiрова, не ризикуючи перейти дорогу, бо двi прочуханки за такий короткий строк – це не так вже й мало. Кiлька хвилин вони не йшли, а човгали, мовчки роззираючись довкола на двоповерховий будинок. Зупинилися. Знову по складах i хором прочитали напис «Поштамп».

– Сюди не пiдемо. Тут я з мамкою ще маленькою колись була. Там народу – що бiльш, то лiпш. Так моя бабця Марiя казала, – твердо мовила Ксенька i, знову вчепившись у Вальчину руку, потягла його далi…

І вже зовсiм скоро вони пригальмували перед невеличкою огорожею, за якою бiлiли мiцнющi стiни красивоi монументальноi споруди. Із вуст маленькоi шалапутки прозвучало оте традицiйне:

– Тут я ще нiколи не була… А ти був?

– Нi!

– Та ти ж тiльки поглянь, як там красиво! Мене бабуся туди не пускае, а сама ходить, щоправда, озираючись, нiби ховаеться. Я бачила. Це не чесно. Пiшли…

І ось вони, звично тримаючись за руки, пiднялися невисокими схiдцями i ввiйшли у широко прочиненi високi дверi, та й завмерли на порозi. Свiтло, яке потрапляло сюди через вiкна, осявало знадвору вiтражi, на котрих вимальовувалися казково-кольоровi вiзерунки. Пахло ладаном i воском. Крихiтнi вогники свiчок на високих овальних пiдпорах ледь колихалися, коли бiля них проходили жiнки, зодягненi в чорнi шати.

– Тут живе Бог, – шепотнула Ксенька до Вальки.

– Який ще Бог? – вiдповiв хлопець теж пошепки. – Нас у дитячому садочку вчили, що Бога немае.

– А бабуся каже, що Бозя е, i вiн все бачить, i за поганi слова й вчинки покарае.

– Таке скажеш! По-твоему вiн бачив, як ми ходили з тобою в ресторан?

– А хiба то вже такий лихий вчинок? Ми ж нiкому не робили нiчого поганого. Тiтка нас вигнала просто так, бо вона зла. Королева нас теж бачила, але ж не стала лаяти чи виганяти. Вона хороша.

Ксенька шепотiла те все на вухо Вальцi й зачудовано стежила за жiночками у чорному, а тi дрiбно й непоспiхом походжали собором i робили якiсь непомiтнi справи. Малiй здавалося, що вони не ходять, а плавають, стоячи. Та тiльки дiвчинка стала роззиратися на фрески на стiнах, спиною пробiг холодок страху. Цi величнi намальованi люди в казкових шатах дивилися на них з Валькою, нiби й непорушними очима, але дуже пильно. Хто ж iз них Бог, тiльки й встигло подумати дiвча, бо несподiвано до малечi пiдiйшла одна iз жiночок у темному вбраннi й мовчки пов’язала голову Ксеньки невеличкою хустинкою. Потiм вона погладила худими пальцями Вальчиного жовтого чуба, перехрестила обох одним помахом i пiшла вглиб собору.

– Ну навiщо менi ця хустка? Лiто ж… – прошепотiла Ксенька сердито i одним махом зiрвала платок iз свавiльноi вiд роду голови. – От подивись тепер на що мое волосся схоже. Пiшли вже… Менi тут страшно.

– А менi не страшно – менi цiкаво. Глянь, яка краса! – Валька тицьнув вказiвним пальцем у глиб собору.

Нiби з нiвiдкiль бiля них знову з’явилася жiнка в темному, пiймала перст Вальки жменею й неголосно сказала:

– Не треба тикати пальцем, дитино! Ходiть зi мною! – Вона пiдняла хустину, яку Ксенька зронила необачно, i повела дiтей до протилежноi стiни.

– Що це? – запитала Ксенька, задерши голову. – Там усе таке красиве, але менi все одно страшнувато. Тi люди нас бачать?

– Це Царськi врата, дiвчинко. Іконостас. І святi таки нас бачать…

Із-за iкон вийшов священник у ризах i, наблизившись до дiтвори, запитав:

– А хто вас сюди привiв, дiти?

– Це я нас сюди привела, – впевнено промовила Ксенька, значно посмiливiшавши. – Ми тут ранiше нiколи не були. У вас тут гарно, але трохи страшно.

– Незвiдане, дитино, завжди насторожуе. Але не треба боятися – треба вiрити.

– Кому? Вам?

– Можна й менi, та краще Боговi.

– А вiн що – живе тут?

– Вiн – скрiзь… І тут…

– Що – i в нас вдома, i на вулицi, i в ресторанi? – зовсiм розперезалася Ксенька.

– Прикуси язика! – смикнув малу за розкошлачену кiску Валька.

– Та ладно… Не буду. Я хочу на царську шапку подивитися, – задерла голову Ксенька на священника, демонстративно заклавши обидвi руки за спину, нiби показуючи, що тут пальцем штрикати на всi сторони не можна, i вона це добре запам’ятала.

– А ти кмiтлива, дитино, але на головi у мене не царська шапка, а митра для сановитих священникiв.

– То ви, значиться, сановитий?

– Ох i говiрка ж…

– Моя бабуся каже, що мелю як пустий млин. Та це не так – просто я хочу все знати, а дорослi й самi не все знають. Я це помiтила давно. Та частiше бувае, що знають, а казати не хочуть. Пiдрости та пiдрости, говорять… А у вас на митрi камiнцi гарнi й на хрестi – теж…

Священник посмiхнувся куточками губ, зняв митру i, пригладивши бiлою, аж крейдяною рукою Вальчиного жовтого чуба, сказав:

– А ти, хлопчику, коли виростеш, станеш служителем церкви… Як я.

Вальцi аж дух перехопило, коли вiдчув на своiй головi тягар митри. Вiн стояв i не дихав, боячись, що така коштовна рiч може впасти з його ще малоi голови. Ксенька знову почала щось щебетати, але хлопець не чув ii. Вiн слухав себе, своi дивнi вiдчуття. Та якби хтось спитав його про те, пояснити нiчого не змiг би. Йому полонило дух важливiстю митi. Розумiв своiм дитячим розумом, що таке трапляеться раз у життi й далеко не з кожним, але що саме – не знав.

– Сестро, – звернувся сановитий служитель до жiнки в чорному, – проведiть дiтей i дайте iм по просфирцi. Менi вже час готуватися до служби…

Говорив вiн тихо i з придихом – глибоко. Його говiр легко й плавно долiтав до слухача, захоплював увагу й нiби поселявся десь у глибинi ества того, хто чув звуки цього голосу. За мить вiн обережно зняв митру з Вальчиноi голови i, тримаючи лiвою рукою, перехрестив хлоп’я своею крейдяною правицею, потiм – Ксеню. Тихою ходою ступив за олтар.

– Це святий хлiб, дiточки. Дякуйте батюшцi та йдiть собi з Богом, – сказала жiнка, простягаючи iм маленькi круглi хлiбцi.

– Як же ми подякуемо батюшцi, коли вiн уже пiшов? Про Бога – я зрозумiла. Вiн скрiзь бачить нас з Валькою. А вас бачить?

– Вiн усiх бачить, дитино. А батюшцi я скажу, що ви дякували.

Говорячи, жiнка весь час намагалася пригладити рукою волосся дiвчинки, бо воно таки добряче розкошлатилося.

Малi вийшли на подвiр’я i присiли на бетоннiй лавi поруч храму, роздивляючись просфирки з невеличкими хрестиками по центру.

– З’iмо, а тодi ти мене заплетеш, бо я такою розпантьохою не можу ходити мiстом. Хтось подумае, що я в копицi ночувала.

Сонце ще не сягнуло денного зенiту, i в Ксеньки та Вальки було купа часу до полудня, а перекус сили небеснi уже послали. От малi й сидiли, розмахуючи ногами, пiд Свято-Троiцькою церквою в центрi свого всесвiту i так само в центрi провiнцiйного мiстечка, вiдщипуючи по крихтi вiд просфири i посилаючи до рота вже трохи зачерствiлi, але смачнючi шматочки святоi iжi.

– А як же я тебе без гребiнця розчешу? – розробляв стратегiчний план Валька помiж жуванням.

Чесно кажучи, вiн уже не вперше так-сяк заплiтав Ксенчину худеньку ледь хвилясту косу, але без належного до такоi справи гребiнця ще жодного разу не доводилося.

– А пальцi у тебе е? – запитала Ксенька. І сама вiдповiла на очевиднi питання: – Є! Розгребеш пальцями, наче гребiнцем, i заплетеш, бо далi – я нi ногою.

Валька важко зiтхнув i, дожовуючи просфиру, заходився бiля розкуйовдженого волосся. Спочатку вiн розплiв кiску, i це нiяких протидiй з боку його клiентки не викликало, але коли вiн запустив у гривку пальцi й потягнув руку вздовж чуприни, Ксенька запищала й заойкала на всю площу Кiрова.

– Ой-йо-йой! Ти менi голову так вiдiрвеш! Що ти робиш?

– Я ж казав тобi, що без гребiнця нiчого не вийде.

– Нiчого ти менi не казав. Ти просто хочеш, щоб я стала лисою.

– Та нiчого я не хочу! І заплiтати твою мишачу косу – теж. Сама заплiтайся!

– От якби ж то умiла, зроду-вiку тебе не попросила б…

Вони якусь хвилину сидiли спинами одне до одного i мовчали, але Ксенька такого довгого нiмування не витримала:

– Не дмися, як пузир на водi, а то лопнеш.

– А ти не лопнеш?

– Ой, Валь, оце ми з тобою тут сидимо i забули, що на нас дивиться Бог. Давай уже не будемо лаятися. Чи ти все ще думаеш, що Бога немае?

– Я сумнiваюся… Але той служитель менi сподобався. А тобi?

– Спочатку я злякалася, але коли вiн так тихо говорив з нами, тодi вже трошки сподобався й менi. А як сказав тiй чорнiй тiтцi, щоб дала нам по просфирцi, то й зовсiм… Пiшли вже до базару, бо я щось не дуже наiлася. Ти менi хвоста зав’яжи лентою та й фсьо…

Абияк загнуздавши дiвчачу гривку пожмаканим атласним кiсником, Валька повеселiшав. І дiтвора, взявшись за руки на знак примирення, з надiею на пирiжок почимчикували пiд пильним наглядом Всевишнього до «Чайноi», де працювала Ксенчина мама.

Цi дiти вже не були вкрай голодними, та й вкрай ситими теж не були. Вони могли загризти голод зеленими абрикосами чи такими ж яблуками, до чорноти замурзатися шовковицями, а ще можна було залiзти на чиюсь чужу вишню, знайти там гульку бурштинового кольору, вiдколупати ii руками чи й вiдгризти зубами вiд кори й кутуляти в ротi тягучий глей, який прилипав до зубiв, але вважався мало не делiкатесом. Та пирiжок iз «Чайноi» – то справжне свято для напiвситого дитячого шлунку. І саме сьогоднi Ксенiна мамка обiцяла iм таке торжество.

Жарота поволi захоплювала малолюдне о такiй порi мiсто в полон. Чимчикувати чи бiгти – так як бiгли ще нещодавно – вже не виникало нi потреби, нi бажання, i малеча пленталася, роззираючись на поодиноких перехожих та на одноповерховi будиночки вздовж вулицi Радянськоi. Ось уже добрели до перукарнi. Крутi схiдцi з двох бокiв упиралися в дверi iз малесенькими вiконечками, i звiдтiль пахло одеколоном «Шипр». Валька сказав:

– От не люблю я цих схiдцiв i тамтешньоi тiтки Зiни. Вона як наскубе тiею ручною машинкою, так у мене цiлий день башка болить, наче хто все волосся повисмикував. Вона крiм «чолочки» нiчого стригти до пуття не вмiе. Я ii просив, щоб пiд «бокс», як дядю Васю, а вона – «чолочку»…

– Та ти хiба не знаеш, що дядя Вася – хахаль тiтки Зiни? А ще вiн ножицi гострить, то вона його тiльки пiд «бокс» i стриже.

– Та про те, що вiн ножицi й ножi точить, усе мiсто знае, а от про те, що хахаль… Слухай, а ти така мала, майже на два роки менша за мене, i вже знаеш. Звiдки?

– І не на два роки я менша, а на пiвтора… Та я вчора, коли ти пiшов спати, з мамкою i тiткою Майкою на лавцi сидiла-сидiла… Та там i заснула, але чула все, що вони говорили.

– А ми з Валеркою знову пiв ночi не спали, – сумно видихнув Валька i замовк.

Ксенька теж зiтхнула з дорослим розумiнням i нiчого не спитала у свого товариша. Вона знала про бiду, яка не дае спати усiй сусiдськiй родинi. Є у Вальки i його старшого брата Валерки дiд. Звати його Прокопом. Так от той дiд Прокiп досi не повернувся з вiйни. Тобто – вiн уже бiльше п’ятнадцяти рокiв удома, а думае, що на вiйнi. Пiсля Європи вiн ще й в Азii повоював з японцями. Кажуть, його там в «загранотрядовцi» упекли. А пiсля Перемоги вiн залишився на «зверхсрочну» – чомусь не поспiшав додому. І тепер п’е той дiд по-чорному. А ще кажуть люди, що повернувся з бiйнi – як з налигача зiрвався. Був дiд як дiд, а став чортом. І живе той чорт у однiй «жилкопiвськiй» квартирi з родиною свого сина, бо баба, його вiрна дружина, вiд того хронiчного життя на вiйнi пiшла на гiлляку – повiсилася. Кажуть, перед тим дала дiдовi в руки сокиру, лягла на долiвку й сказала: «Рубай! Бiльше не можу». Вiн ii ногою штурхонув i пiшов з хати. А вона – на гiлляку, прямо в дворi – далi ноги не донесли. А дiд вiкуе, i вночi, коли потомлена родина спить, вiн хлопцям влаштовуе передову.

– Ану подйом, сукiни детi! Встать, я сказав! – горлав вiн посеред ночi, стоячи у спiдньому на дверях кiмнати.

Валька схоплювався з лiжка, розштовхував брата, який зазвичай мiцнiше тримався сну, i вони ставали по стiйцi «струнко», сподiваючись якнайшвидше прорватися повз «загранотряд», тобто повз дiда, до кiмнати, у якiй спали батько з мамою. Та дiд стояв намертво, як сам казав, до останнього патрона, i гаркав:

– Вперьод! За Родiну, за Сталина! Ложись, ложись! І ползком, ползком…

За мить вiн уже й сам падав на пiдлогу i повз, важко сопучи поряд хлопцiв, збиваючи жужмом домоткану смугасту ряднину… Той iз братiв, хто опинявся скраю, плазував до дверей i щосили летiв до батькiв, щоб вони утихомирили дiда. Та частiше утихомирення оберталося на стократ гучнiший рейвах, який закiнчувався насильницьким актом: дiда зв’язували i тягли в сiни на стару зачовгану москвичку. Там вiн ще якийсь час гнув триповерховi словосполучення, проклинаючи фрiцiв, а потiм затихав i спав мертвецьким сном до обiду наступного дня.

Кiлька хвилин малi йшли мовчки. Невеселi думки iнодi печуть i дитячi голови. Та все ж вiд смiху до слiз – чи навпаки – вiдстань у дитинствi значно коротша. І, дiйшовши до знаменитоi аптеки на розi Радянськоi та Ленiна, вони пригальмували. От хто в мiстi не знае, що ту аптеку засновано з наказу самого Петра I, той не знае нiчого, бо навiть Ксенька у своi шiсть рочкiв про те знае достеменно. Як не знати, коли в тiй аптецi працюе горбата, але дуже грамотна тьотя, а головною там – Белла Борисiвна. І коли вони з Валькою йдуть по порошок вiд якоiсь черговоi напастi, то, попри постiйне велелюддя, устигають дiзнатися щось цiкавеньке. А ще вони знають, що всi трав’янi чаi тут iз Берозоточi… Але зараз iм не до чаю, бо перед очима пирiжки з вишнями, якi випiкають у «Чайнiй», де працюе Ксенина мамка. А «Чайна» якраз навпроти аптеки – теж на розi тих самiсiньких вулиць, i в колоритному закладi нiколи не бувае безлюдно, бо там продають не тiльки пирiжки…

Пузата дiжка стоiть впритул до високого рундука i чекае, коли хтось почне накачувати штуковиною, схожою на насос, пиво на розлив. Інодi це робить сама мамка, та частiше, щоб прискорити процес, хтось iз вiдвiдувачiв займаеться сумнiвним видом спорту. От i сьогоднi, щойно дiтвора переступила порiг «Чайноi», у очi кинувся дядечко, який пiдкачував подачу пива. А Ксенина мамка розливала питво в пузатi склянi келихи, даючи осiсти шумовинню, щоб ii нiхто не лаяв за торгiвлю пiною.

– Мам, – крикнула Ксенька мало не з порога, – ми по пирiжки! Уже напекли?

Матiнка, яку звали Олею, поглянула на донечку, усмiхаючись самими очима, – так умiла тiльки вона – i мовчки кивнула головою на знак того, що пирiжки таки напекли.

Наша парочка рушила до рундука помiж ще не дуже чисельного чоловiчого гурту. Як правило, завсiдниками цього закладу були переважно таки чоловiки. Безногий чолов’яга, зодягнений у вигорiлу гiмнастерку, сидiв на дощечцi з роликами-пiдшипниками замiсть колiс, а поруч нього на пiдлозi лежали двi дерев’янки з петлями для рук. Бiля дiжки управлявся вусань, не знiмаючи плетеного кошика з плеча, що свiдчило про його дрiбномiщанську вдачу. Чоловiки перегукувалися.

– Ти менi, браток, великий бокал вiзьмеш чи такий собi, аби вiдчепитися? У вас там у селi таки хоч дрiбку легше. Харч свiй i дах на головою, – гукнув безногий.

– Еге ж… У нас i в лiс дров не треба везти. Тiльки за дармодень треба спину гнути. А дiвчата як спiвають: нi корови, нi свинi, тiльки Ленiн на стiнi. Їм абищо спiвати… А ти сам живеш?

– Та не сам… У матерi живу. Вона мене за дитину тримае, нiкуди не вiдпускае. Каже, що зараз iнвалiди кудись зникають. Ходить за мною слiдком – малим був – так не ходила. А це бiгае то у военкомат, то у соцбес, то у райком… Хоче менi мотоколяску-iнвалiдку вибити. Отодi я заживу. Може, пiдробляти стану, i тодi вже я тобi куплю пива, а отих малих, Ксеньку i Вальку, на своiй колясцi покатаю… Правда ж, малеча?

Валька i Ксенька перезирнулися i прудко прошмигнули до мамки за пирiжками. Вони вже не вперше бачать тут безногого i знають його круту вдачу, яка прокидаеться вже пiсля третього хмiльного келиха. А як ще хтось хлюпне в те пiйло грамiв сто «Московськоi», то як по вуху хто чоловiка вдарить. Ну точнiсiнько тобi дiд Прокiп, тiльки без нiг.

Дядько дiждався, коли мамка долила в келихи пива до самiсiнького краю, i, не знiмаючи кошика з плеча, нахилився до колишнього фронтовика. Той обтер губи сiрою долонею, крякнув, смикнувши шиею, наче гусак, й, обережно взявши обома долонями скляну посудину, припав жадiбним ротом до питва. Вiн ковтав, не вiдриваючись нi на мить – без передиху. Здавалося, що поспiшае; бува дядько передумае i забере недопите. А дядько нарештi спроквола поставив свого кошика на дрiбнi, зачовганi чоботами кахлi пiдлоги, притис його помiж своiх стоптаних черевикiв i поволi умочив вуса в тонку смужечку пивноi пiни. Вiн ковтав напiй так, наче то було не пиво, а живильна волога, божественний нектар…

Безногий допив, витер рукавом гiмнастерки губи, помацав пальцями едину жовту медаль, нiби пересвiдчився, що вона нiкуди не дiлася, i подивився на дядька безгрiшним поглядом, навiть не зминувши. Вiн вiдкрив уже рота, намiрившись щось сказати, але безтурботне гудiння, наче у вулику, ще не розбурханоi «Чайноi», обiрвалося гучним командирським баритоном високого чоловiка, який увiрвався в товариський простiр.

– Так, товаришi, похмелятися будете в свiй законний вихiдний день, а зараз без шуму й гаму вперед на трудовий подвиг!

– Хто це? – тiльки й встиг запитати дядько, не допивши свого пива i викотивши здивованi очиська на лоба.

– Та хто-хто… Це велика шишка iз райкому партii. Тiльки вирядився, ба, як! Пiд колгоспника… Зазвичай у костюмчику на два гудзика, а тут… – сказав iнвалiд i тепер уже заблимав очима, бо всi сподiвання на другий келих пива корова язиком злизала.

Керiвник, одягнутий у кирзовi чоботи, з куфайкою через плече, яка у таку спеку тiльки муляла людям очi, а хазяiну руку, стояв на дверях твердинею. Із-за його спини по обидвi сторони випурхували мiлiцiонери i культурно, не в шию, почали виводити iз пивноi зали бажаючих чи то причаститися, чи похмелитися. Їх саджали в легендарний «воронок», наче якихось порушникiв правопорядку, що викликало шквал запитань i нарiкань.

– Що це за безпридел? Куди ви нас забираете? – запротестував дядько з кошиком, коли i його взяли пiд бiлi ручки. – Менi сьогоднi ще на роботу треба, я ж сторожем у Вiльшанцi працюю.

– Не переживайте. У кожного буде справка, що такий-то працював у колгоспi «Перемога» на сiльгоспроботах. Пива вам не обiцяю, а кулiш тiтка Саня на бригадi уже варить, – дiловито розпоряджався партiйний керiвник. – Ми ж якраз у ваш колгосп iдемо, тiльки не у Вiльшанку, а далi…

– І який це – мiй колгосп? Немае у мене колгоспу, iй-бо, немае. То я в колгоспi е, а його в мене немае.

– Поговори менi… То й твiй Бог не виручить. Ти повинен колгосп любити бiльше, нiж свого Бога. І колгоспникiв…

– Таке скажете… Любити Бога набагато лiпше, нiж людину. Бог такий, яким ми його уявляемо, а людина така, як е, й iншою бути не може.

– Хлопцi, ведiть вже цього боголюба до гурту! – спересердя гаркнув партiець до мiлiцiонерiв.

І тут, не зважаючи на переляканi очi мамки Олi, iз-за прилавка горошиною викотилася Ксенька з пирiжком у руцi. Дiвчинка беззастережно постала перед чиновником i заявила:

– А чого це ви тут командуете? Тут моя мама головна!

– Ха-ха… Що це за пуцьвiрiнок? І що вiн тут робить?

– Ви що, не бачите? Я тут пирiжок iм. І нiякий я не пуцьвiрiнок – я дiвчинка, i звати мене Ксеня. А ще я онука своеi бабусi, а вона каже, що гострити зуби на чуже – грiх. А ви гострите… От!

Ксенчина мама стояла, схопившись за пивний насос, нi жива нi мертва. Безногий, затуливши обома руками рота, беззвучно реготав. Дядько з кошиком помiж нiг i недопитим келихом пива у лiвiй руцi хрестився правицею. А працiвник райкому махав головою, як загнузданий кiнь…

– А там уже – як оселедцiв, – розрядив ситуацiю мiлiцiонер, який зайшов з вулицi до «Чайноi». – Ми з вами не поiдемо, бо сiсти нiкуди.

– Пофортунило сьогоднi товаришу колгоспнику, – сказав райкомiвець. – Будемо рушати. Вас допоки назбираеш, так i сонце з гори покотиться.

Дiти прожогом вискочили з «Чайноi», побачили «воронок» i вклякли, тримаючись за руки. Вони помiтили за загратованим вiконцем чоловiче обличчя, i те обличчя кривило гримасу i пiдморгувало iм, але вiд того весело зовсiм не було.

Коли повернулися в примiщення, усi обернули голови до Ксеньки. Дядько з кошиком купив малiй ще одного пирiжка з вишнями за п’ять копiйок. Той пирiжок вони з Валькою розломили навпiл i, вже йдучи до бабусi Марii, яка жила на вулицi Ленiна поруч iз военкоматом, жували не поспiхом.

– А тобi було страшно розмовляти з тим дядьком у чоботях? – запитав Валька.

– Та трохи… Але страшнiше було, коли на мене дивилися чиiсь очi з «воронка», – пересмикнула худими плечима Ксенька.

Музей, поруч якого фiгурували двi кам’янi «баби» й пушка на постаментi, проминули без надii потрапити всередину, бо грошей у малечi не було. Вряди-годи iм випадало натрапити на порожню скляну пляшку, але нещодавно вiдкритий прийом склотари був аж десь далеко по вулицi Радянськiй, i туди можна було ходити тiльки з дорослими. Та стратегiчний план збагачення Ксенька й Валька уже розробили i ховали за сараем пiд лопухами знайдену тару, щоб колись таки вирушити без благословення дорослих в похiд i одним махом розбагатiти.

За музеем – «шанхай». У невеличких одноповерхових будиночках, якi вишикувалися вздовж тротуару, людей як бджiл у вулику чи мурашок у мурашнику. Кажуть, там жили, а може, й живуть китайцi, та й не тiльки китайцi…

Бiля великих дерев’яних ворiт бабусиного двору дiвчинка насторожила вуха. Десь далеченько чутно було звуки похоронного маршу. Ксеньцi враз стало сумно. Вона зазвичай наповнювалась печаллю пiд звуки такоi музики, але чомусь ii тягло саме в тому напрямку магнiтом. От i зараз вони з Валькою вже зайшли було в двiр, але наближення похоронноi вервечки примусило повернутися на вулицю.

Вiд самiсiнькоi Жовтневоi площi, тобто зi сторони базару, до них наближалася траурна процесiя. Дерев’янi борти «газону» звисали по трьох сторонах машини, i труна стояла – як на долонi. Вiко лежало боком впоперек кузова поруч iз сосновими вiнками, на яких рожевiло кiлька паперових квiток. Машина рухалася дуже повiльно, а за нею плив людський потiк, означений темними шатами… Люди пiдтримували одне одного, витираючи носовичками заплаканi очi. Невеличкий духовий оркестр замовк на якусь мить, бо тромбону, трубi й тарiлкам треба було перевести подих так само, як i музикантам.

І тут трапилося те, що з Ксенькою трапляеться вкрай рiдко, – вона заплакала. Ця мала зiрвиголова, яка не плаче покарана – нi з вiником у руках, нi з кривавою раною на все колiно, нi пiсля справжньоi прочуханки за шкоду, – спочатку намагалася ковтати сльози. Давилася-давилася i раптом захлипала на всю вулицю. Коли процесiя порiвнялася з ними, Ксенька уже ридала-ридма, розмазуючи патьоки по смаглявому личку обома кулачками. Та стiльки жалю й болю було в тому дитячому ревищi, що, дивлячись на дiвча, не витримав i Валька… Сльози хоч-не-хоч повисли на його довгих, загнутих догори вiях. Малi стояли на тротуарi, а мимо них пропливав «газон» з розчахнутими бортами, пливла сiра труна i в нiй воскова фiгура покiйноi жiночки. Змученi нещастям люди озиралися на хлопчика й дiвчинку, а тi в один голос ридали ридма з чужого горя…

А може, й не з чужого. Бо нiхто не мiг навiть припустити, що ця дивна дiвчинка лле сльози не тiльки за покiйницею, а й за всiма, кого вже встигла полюбити, проживши всього кiлька рочкiв свого феноменального i неповторного життя. Схоже, Ксенька вперше злякалася смертi. Вона мала дуже-дуже розвинуту уяву, тому страшенно не хотiла домислювати, але домислювала мимовiльно у тiй трунi бабусю, маму, тата, Вальку i навiть себе. А як же боляче бачити найрiднiших i себе маленьку померлими, коли ти ще й на свiтi не жила! Сльози били фонтаном, спливали патьоками з пiдборiддя на едину тiсну сукенку в дрiбненьку квiточку…

І тiльки звуки похоронного маршу, який знову перебрав головну роль на себе, заглушили дитяче ревище.

Утомленi своiми дообiднiми походеньками i викидом справжнього гейзеру емоцiй, зарюмсана дiтвора дiсталася бабусиного порогу на три дерев’яних схiдцi. Поторохкавши в зачиненi знадвору дверi, вони зрозумiли, що рiдна душа ще й досi стовбичить пiд гастрономом в черзi за хлiбом, який часто привозять iз запiзненням i дають по два буханця в руки. Хором зiтхнувши, дiти повсiдалися на сiрi, вичовганi до гладкого схiдцi, прихилившись одне до одного i не вчулися, як блакитний поiзд сну повiз iх у незвiдане.

Вони не бачили, як прийшла додому бабуся Марiя, вся така втомлена, але взута в легенькi черевики на невисоких пiдборах, iз ефектним перманентом на русявому волоссi, з ледь пiдфарбованими вустами. Бабусею ii називала тiльки Ксенька. Навiть Валька називав цю жiнку Марiею Павлiвною i потайки трохи заздрив своiй подрузi, бо в нього вже не було бабусi, та ще такоi славноi вчительки початкових класiв. У нього був тiльки дiд Прокiп, якого хотiлося б любити, та дiд нiяк не мiг повернутися з вiйни i любив своi «заслужонние» сто грамiв…

А в Ксенi не було дiда. Нещодавно дiвчинка взяла з Вальки страшну клятву на кровi курки, яку хтось iз сусiдiв рубав за сараем, i там на дровiтнi залишилися краплi темно-червоного кольору.

– Намалюй собi хрестика кров’ю на долонi, – сказала Ксенька i миттю зробила те ж самiсiньке. – А тепер пристав свою долоню до моеi й розiтри.

– А це ще навiщо? Ти хочеш на вiдьму вивчитися?

– До чого тут вiдьма? Я з тобою хочу подiлитися страшною таемницею, а ти… Теж менi – друг до гроба!

Валька мовчки виконав чудакуватий ритуал i втупився в очi своеi повелительки.

– Учора до нас приходила якась страшенна тiтка й кричала, що моя бабуся жила з врагом народа, i всi ii дiти й онуки враги народа. Уявляеш, це виходить, що i я враг народа? А бабуся Марiя дверi так широко розчинила, i сказала, що зараз не тридцять сьомий рiк i щоб та тiтка йшла геть звiдси. І знаеш, шо я зробила?

– Здогадуюся… Я ж якраз учора в тебе свою нову рогатку забув.

– А ти не дурний, Валь! Ну не такий розумний, як я, але ж…

– А чим ти пуляла? І куди поцiлила?

– Та не туди, куди цiлила, бо я ж не навчилася ще так, як ти, та головне, що не промазала. А пульнула я iржавою гайкою. І летiла та тiтка, як камiнь у воду, тримаючись за свое широченне сiдало. Тiльки бабуся мене потiм в куток поставила…

А тепер Ксенька й Валька спали на порозi в чудернацьких позах, а жiнка обережно обминала iх, щоб бува не розбудити. Ну нехай собi посплять, допоки вона впораеться з обiдом, бо цi нескiнченнi черги то за цукром, то за хлiбом забирають стiльки часу, що можна було б гори звергати. Вона навiть ватянку пiдмостила дiтям пiд спини, щоб iм зручнiше було мандрувати у своiх малечих снах. Може, вони якраз там лiтають високо-високо… Бо хто ж не знае, що саме дiти найбiльше лiтають у снах?

Розбудив малих уже запах бабусиного борщу. Щоправда, ядучий запах, який iшов вiд керогазу, трохи його перебивав, але то таке – без того борщу не звариш. А страва таки була фантастичною, бо вже й молодоi картоплi знайома тiтка з Плютенцiв нарила для вчительки, i капусти свiжоi та кропу бабуся в перекупок прикупила, тiльки буряк i морква були з ями, яку у дворi називали «погрiбом».

Прямо посеред двору жила-була глибока яма, у нiй стояла драбина на сiм щаблiв i кiлька дерев’яних дiжок iз засолами на самiсiнькому днi, праворуч – пiчурка з картоплею, буряком, морквою, капустою. Ксенька туди зазирала, коли хтось iз родичiв лазив по овочi, iй здавалося, що та яма нескiнченна i там е дорога на той свiт. Ну, може, як у казцi про Котигорошка. Льох манив Ксеньку, але страх не пускав далi дерев’яного зрубу. Навiть коли туди спускалася бабуся чи мама, дiвчинцi здавалося, що вони йдуть в iншу краiну i можуть не повернутися звiдти. Тодi вона ставала край обрамлення i весь час озивалася:

– Мам, а там дуже темно? Може, тобi лiхтарик треба?

– Темно, але не дуже… То восени треба лiхтарик, – мамин голос звучав загадково: приглушено i так, нiби мамi хтось заважае розмовляти.

Це лякало.

– А там немае нiякоi великоi дiрки? – питала Ксеня.

– Якоi ще дiрки? Ну, пiчурки е для картоплi…

– Та нi… Великоi дiрки, у яку б людина пролiзла?

– Немае тут нiчого такого, дитино. Я вже сто разiв тобi казала, – заспокоювала мама.

Але Ксеня все ж боялася i ледве витримувала ту муку, допоки рiднi руки не подавали iй iз льоху чи то торбинку з картоплею, чи то миску з солоними огiрками, i мама нарештi поверталася у цей свiт остаточно. Коли дерев’яна ляда лягала на згадану живу яму i провалля вже не дивилося на дiвчинку чорним оком, не дихало своiм сирим подихом прямо в обличчя, мала зiтхала з полегшенням.

Далi пiде мова про борщ i його поiдання. Бiля схiдцiв пiд самiсiньким единим вiкном, яке виходило у двiр, бо два iнших – прямо на вулицю Ленiна, стояв сiрий стiл i вузенька лава. Бабуся стелила на той стiл трояндову клейонку i ставила на всяку трояндочку по мисцi, iз якоi парував i пах звичайнiсiнький, але неперевершений червонястий борщ. До борщу вона давала або пiр цибулi, або по пекучому зубку часнику, посеред столу ставила химерну скляну солянку в формi пеньочка з грибом. Допоки дiти ходили мити руки прямо до так званоi колонки, яка вгрузла в землю мало не по самого носа десь бiля ворiт, iх переслiдував аромат страви. Ксенька навiть за ворота вибiгала; а чи чути запах iхнього борщу на вулицi Ленiна. І якщо хтось iз перехожих, повiвши кирпою в бiк iхнього двору, казав:

– О, тут десь борщ варять!

– Це у нас. Уже зварили! – з радiстю й гордiстю повiдомляла дiвчинка й летiла кулею за стiл.

Їли вони повiльно, i, не дай боже, було сьорбати. Бабуся Марiя вчила iх iсти культурно. Коли в тарiлцi лишалося реберце, завжди – одне-однiсiньке, його можна було взяти за кiсточку двома пальцями, але пiсля трапези треба було знову бiгти до води й ретельно мити руки. Якщо бабуся кудись вiдволiкалася, Ксенька й Валька, стрельнувши одне в одного лукавими очима, наввипередки висьорбували борщ так, що чутно було й на хiднику вулицi Ленiна. Але вони вже точно знали, що так можна iсти тiльки удвох, а при людях – нi-нi… Бо е таке слово «естетика», i бабуся його просто обожнюе. Сусiди позаочi недарма називають ii буржуйкою, але то таке… Вони ii чи то поважають, чи бояться, а Ксенька любить страшенно, бо бабуся, як i мама, читае iй казки. А без казок жити так сумно, так сумно… Краще слухати найсумнiшу казку й плакати, нiж жити без казок.

Пiсля пiзнього обiду Ксенька i Валька пiшли за сарай мимо дерев’яного нужника на двое дверей на ревiзiю. Пiд лопухами покоiлися двi пляшки з-пiд пива «Жигулiвське», одна пляшка з етикеткою «Ситро» i два «цуцика», так дядя Вася називав чверточки горiлки «Московська». Була у сховищi й одна пляшка iз-пiд молока, але надщерблена. Таку можна було вiднести в гастроном, та чи приймуть? Але до вечора ще е час i треба спробувати…

Молоко зазвичай продавалося iз великих дiжок, до яких вишиковувалася довга черга. Та останнiм часом все частiше й частiше молочнi продукти почали продаватися в пляшках. І знайти десь на вулицi пляшку вартiстю 15 коп. було не так просто.

– А в чому ми понесемо ii здавати? Просити у твоеi бабусi авоську ради однiеi пляшки якось незручно, – розмiрковував Валька вголос.

– Та ми ii зараз лопухом замотаемо, – з ходу запропонувала Ксеня. – Тiльки це ж нам треба у тридцятий гастроном iти, а мамка не дозволяе через Радянську бiля базару переходити. О, придумала! Ми пiдемо до парку i там перейдемо вулицю. Це ж не бiля базару…

Сказано – зроблено… Замаскувавши пляшку лопухами, парочка чемно подякувала ще раз бабусi за обiд i рушила навстрiч збагаченню. Скарб нiс Валька пiд пахвою. Перескочивши без особливих пригод вулицю Ленiна, вони прошмигнули знайомими дворами на Радянську i загальмували проти парку iменi того ж таки вождя. І може, варто було б пересiкти вулицю з поодиноким рухом транспорту де заманеться, але на протилежному боцi стояв високий i стрункий, як тополя, дядя Яша. Мабуть, жоден свiтлофор свiту не подiяв би на дiтей так, як цей славетний шеф дитячоi кiмнати в мiлiцейському вiддiленнi. До слова, про свiтлофори у провiнцiйному мiстi тодi ще чули тiльки з переказiв про киiвськi перехрестя та з книжок.

Ну от, стоiть той дядя Яша i розмовляе з якимось шибеником прямо бiля дороги i нiчого iншого, як iти на перехiд, малим не лишаеться. Пiшли, дружно оглядаючись, а живий-живiсiнький стовп правопорядку пас довкiлля iскрометним поглядом… Сонце слiпить, пташки цвiрiнькають, парка коней, запряжених у пiдводу, пiдковами по асфальту чечiтку вiдбивае, поодинокi автомобiлi мимо зрiдка рокочуть, Ксенька з Валькою на ходу озираються… І раптом перед ними вирiс звичайнiсiнький дерев’яний стовп з бетонною пiдпорою, а дiти якраз на той момент оглянулись… І – бац! Врiзались у стовп вони не на шаленiй швидкостi, але пляшка з лопухiв вилетiла знатно – як ракета. Хрусь, здинь-бринь! І на асфальтi – осколки скарбу. Лежать собi, виблискують i дратуються. Мрiя про пiвтора пирiжка з вишнями на брата розсипалася скельцями.

– Ех, Валь… Ну який же ти! Не виходить у тебе нi бе нi ме. Навiть пляшку не втримав! – почала вичитувати товариша Ксенька.

– Та ми удвох в цей стовп врiзалися! До того ж пляшка була щербатою, i продавщиця в нас могла й не прийняти ii, – виправдовувався хлопчина.

Черговий скандал мiг би вкотре вклинитися рiзцем у стосунки героiв цiеi оповiдi, та робочий час першоi змiни промислового мiста добiг фiнiшу, i зi щiльноi вервечки робiтничого люду, який розтiкався вулицями, висковзнула знайома постать Ксенчиного батька.

– Папка! – радiсно вигукнуло дiвча й кинулося назустрiч високому чоловiковi, одягнутому в широченнi флотськi штани i сорочку з куцими рукавами.

Розкинутi чоловiчi руки тiльки одну мить тримали малу дзигу бiля грудей, бо вона лише вдихнула батькiвський запах, чиргикнула своiм розпашiлим обличчям об щетину його пiдборiддя i вже вислизнула рибиною на асфальт. Батько навiть не встиг словом обмовитися. А слово з нього йшло довго й важко. І хоче щось сказати, так хотiнь не дае. Контузило його у сорок п’ятому перед самiсiнькою Прагою, тодi тiльки встиг вiсiмнадцять своiх рочкiв ознаменувати медаллю «За отвагу». Бiльше нагород у нього не було.

А нараз у нього було бажання сповiстити своiй Ксеньцi, що допоки вона мандрувала мiстом, до них приiхали родичi iз берегiв далекоi Ками. Та хiба встигнеш рота вiдкрити, коли дитину вiтром здуло…

Чкурнувши дворищами, малi випередили батька й за кiлька хвилин опинилися в своему дворi. Вони ще зранку знали, що сьогоднi Вальчин дiд Прокiп пiсля обiду не п’е, бо намiрився жорна годувати. Так-так, навiть вночi, коли його вже сплутали й поволокли в коридор на витверезiння, крiзь марення пияки проривалося:

– Не трож меня, сукiни детi! Менi завтра жорна кормить.

Дивна рiч, коли дiд згадував вiйну i розгортав удома бойовi дii, розмовляв росiйською, а коли повертався з вiйни на якусь коротку дещицю часу, переходив на любий всьому мiсту суржик.

Ксенька й Валька влетiли в кособокий сарайчик, склепаний iз трухлявих дощок, i кинулися до старих дореволюцiйних жорен, якi уже терли зернину за зерниною на борошно. Дiд Прокiп мовчки крутив верхнiй камiнь спецiальним пристроем, а нижнiй стояв непорушно i в жолобок сипалася ледь сiрувата субстанцiя, яку важко було назвати борошном.

Мiшок iз зерном стояв обабiч жорен. Ксенька взяла одну зернинку, спробувала ii на зуб.

– Тьху! Несмачно. І як iз такого млинцi печуть?!

– Із такого млинцi не печуть, – буркнув дiд. – За третiм разом мука стане бiлою, i з того вже можна буде пекти млинцi.

– А як ви думаете, зернинi боляче, коли ii розжовують жорна?

Валька i дiд перезирнулися, але вiдповiдi на таке каверзне питання нi в малого, нi в старого не знайшлося. Ксенька важко зiтхнула i, втративши iнтерес до одноманiтного процесу, пiшла додому. Це ii товариш мiг годинами дивитися на тертя каменю об камiнь, на жолобок, iз якого сипалося розтерте зерно – так народжувалося борошно. А дiвчинцi стало сумно, бо все очевидне нiколи не вдовольняло допитливоi натури, i ii найважливiшi питання часто лишалися без вiдповiдi.

За порогом рiдного дому чекав справжнiй гвалт, бо там – мало не в прямому значеннi слова – на голову Ксеньцi впали гостi. Найнесподiванiшим був маленький хлопчик Вася, якого треба було похрестити в тутешнiй церквi. Вася був зовсiм малим i не вмiв ходити, вiн весь час плакав. Це страшенно дратувало дiвчину i вона вже знову хотiла втекти в сарай до дiда Прокопа, навiть згодна була дотемна стовбичити пiд тими жорнами, якi так подобалися Вальцi, аби тiльки не чути це ревище. Та мама й тiтка Галя, мамка того крикливого Васi, настирно пiдштовхували ii до малого крикуна й наперебiй торохтiли:

– Та пограйся ти з дитиною! – шепотiла мама на вухо.

– Поiграйся! Он хороший мальчiк, – запевняла Ксеньку тiтка.

Нiчого хорошого у цiй переляканiй невеликiй людинцi Ксенька не бачила. Чорняве, куце, крикливе дитинча, мабуть, ще й гратися не вмiе. Нi, ну що хорошого цi дорослi побачили в тому, що Вася кричить на всю Плеханова? Чесно? Ксеньцi, окрiм того, що трiснути малого по головi алюмiнiевим кухлем, нiчого не хотiлося. Може, вона погана дiвчинка, але ж правдива. І якщо терпить оцих родичiв, то тiльки заради мами. Отак сiдае на малюсiнький стiльчик у кутку, наче покарана, i затуляе вуха вказiвними пальцями. Цiкаво, невже у тому мiстi, де живуть цi родичi, немае жодноi церкви, щоб iхати з крикуном на край свiту тiльки для того, щоб його охрестили?

Дядько Сашко i тiтка Галя розмовляли росiйською, але не зовсiм такою, яку Ксенька чула повсякчас довкола себе. Це була росiйська мова з акцентом. Особливо чудно було дiвчинцi, коли дядько сказав:

– Девчьонка, ти зачем строил такую страшную рожицу? Вася пугается.

– І як ви тiльки в школi училися? Ось я ще не знаю, у яку школу мене батьки вiддадуть – руську чи украiнську, але точно знаю, що девчьонка – це вона, а не вiн, – прошипiла з притиском.

Потiм було гучне застiлля iз самогоном, який розливали у «гранчаки» й «полустаканчики», закушували квашеними торiшнiми огiрками i картоплею iз засмажкою. А пiзнiше причащали усiх сусiдiв розкотистими пiснями, яких Ксенька ранiше не чула. І що дивно, батько теж спiвав i не гикав, не гальмував – ну нiби зцiлення вiд контузii з ним нарештi трапилося.

Спала тiеi ночi Ксеня без маминоi казки на двох стiльцях, засланих ватянкою, бо ii лiжечко окупував крикливий Вася. Нi, проти такого спання дiвчинка нiчого не мала, адже всiлякi перемiни мiсця дислокацii iй були до душi, та й у хатi ж – не надворi й за шию не капле. Але вже перед ранком вона таки звалилася з iмпровiзованого ложа, яке роз’iхалося врiзнобiч, i з переляку, не збагнувши, де опинилася, загорлала не гiрш Васi:

– Ма-а-а!!! Мамочко, де ти?

Сидiла пiд стiльцями з ватянкою на головi, а здавалося, що опинилася саме у дворовому погребi, у тiй страшнiй ямi, з якоi починаеться довга й лячна дорога на той свiт. А Ксенька хоч i обожнюе мандри, та до таких ще зовсiм не готова – вона iх тiльки уявляе, i на тiй уявнiй картинцi багато зловiсних кольорiв. У кожноi людини е своi страхи, i тi страхи розпорошуються часом i досвiдом, а бувае – тримають все життя, як собаку на прив’язi. А у Ксеньки досвiду було – як кiт наплакав. І як тут не загорлати!

– Тихо-тихо, дитинко! Не кричи. Ти вдома… І всi ми тут… – зашепотiла мама, скидаючи ватянку з дитячоi голови.

І оте фатальне «всi ми тут» постало в уявi малоi дiйсним вироком.

– Що, i Вася тут? Це той Вася, якого треба хрестити в нашiй церквi? Мамо, ну невже у них там, на Камi, немае жодноi церкви?

– Та е якась одна, але дядько Сашко начальником на заводi працюе, вiн комунiст i боiться, що його виженуть з партii й з роботи знiмуть, якщо наважиться в церквi охрестити свою дитину, – продовжувала шепотiти мама, час вiд часу приставляючи пальця до губiв.


* * *

Та не так сталося, як гадалося… Назавтра все мiсто знало й гуло гулом про те, що Свято-Троiцьку церкву на «кiровському» майданi зачинили наглухо i вiдтепер там нiхто нiкого не зможе охрестити. Народ завмер сполохано. Хiба хто iз старших людей забув таке слово, як «голодовка», чи таке словосполучення, як «чорний воронок»? Хоча вголос не можна було про те говорити, але Ксенчина голова була битком набита чутками чи не з самоi колиски. Та тi напастi жили десь осторонь, й оскiльки на дитячi питання з тямою нiхто нiчого не вiдповiдав, саме ii особистий страх був якимось iнфантильним. І саме ця подiя подавала надiю на те, що Васю хрестити в мiстi немае де i вiн зi своiми батьками швиденько поiде з Посульських берегiв на береги його родимоi рiчки Ками.

Ксенька з Валькою зганяли на майдан i пересвiдчилися, що дверi церкви зачиненi щiльно, i навiть хреста на горi даху вже немае. Люди казали, що там до вiйни височiли й сяяли золотi банi, i знесло iх бомбою. А тепер i хрест зник безвiсти.

Валька засумував невимовно. На нього просто таки напала велика туга. Вiн не хотiв мандрувати, сидiв удома i вже зовсiм скоро вивчився майже самотужки читати не по складах, а так само бiгцем, як i мама. І Ксенька тому зрадiла страшенно. Вона таемно сподiвалася на миттеве перевтiлення себе, читаючоi по складах, на читаючу по-дорослому, звичайно, не без допомоги свого вiрного товариша.

Але Валька захворiв.

Тодi несподiвано похолоднiшало. Ну, бувае ж таке й влiтку: вiтер змiнить напрямок, i холод як ушкварить, так ушкварить. А брати якраз пiшли бобирiв на Сулi марлею ловити. Узялися за дiло, як вошi за тiло. Поганяли по мiлководдю, пошарудiли водоростями бiля берега, та не довго бовталися, бо одразу посинiли й вдарили дрижаками по безлюднiй «водокачцi» – так народ називав стихiйний пляж нижче пристанi. І з надiею на смажену увечерi картоплю без мiнiатюрних та смачнючих бобирiв, рвонули на всiх випарах на гору, додому. І Валерцi – нiчого, а Валька наступного дня вже горiв.

Оскiльки батьки мали бути на роботi, за хворим доглядав старший брат. Та Вальцi стало вкрай зле, його телiпало-телiпало, i враз якiсь величезнi й гарячi руки потягли у страшезну прiрву – хлопець втрачав свiдомiсть. Валерка перелякався в смерть i, не довго думаючи, помчав у залiзничну лiкарню за лiкарем з дивним i величавим прiзвищем Гора. А чому саме в ту лiкарню? Та тому, що iхня мамка працювала в ОРСi, а цей магазин вiд ЮЖД. Ну щоб не напружувати мозок читачам абревiатурами, то ОРС – це «отдел рабочего снабжения», ЮЖД – «южная железная дорога». Словом, лiкар, якого величали доктором Горою, приiхав вже майже пiд вечiр на бричцi, запряженiй вороною кобилою й гнiдим конем, легко, не дивлячись на свою округлiсть з усiх бокiв, сплигнув зi схiдчика i вмить опинився бiля Вальки. Вiн уважно дослiдив хлопця на предмет дихання, сто разiв прикладаючись фонендоскопом до гарячих як ковальня грудей i худющоi спини.

– Горлишко, ай-я-яй! – какое горлишко! – вигукнув дзвiнким голосом, зазирнувши з допомогою чайноi ложки хворому до рота. – Порошочек… Сейчас же…

Вiн дiстав iз кишенi складальний ножичок, сiв до столу i почав товкти якусь пiгулку, за мить у нього в руках опинився папiрець iз порошком. І тут до кiмнати зайшла Ксенька провiдати хворого. У однiй руцi вона тримала ляльку-мотанку, яку точно згорнула сама, намалювавши послиненим хiмiчним олiвцем великi очi й такi ж губи. І якщо синi очi обличчю ляльки не шкодили, то синi губи товарного вигляду не додавали. Гора кинув оком на малу, скочив на ноги i розшаркався перед дiвчинкою, схиливши голову в привiтаннi.

– Ах, мiлая баришня, я не рекомендую посещенiе. Мiкроби – такiе коварние созданiя. Ну, ви меня понялi?

Дiвчина стояла каменюкою i мовчала. Тодi Гора мигцем висипав порошок у столову ложку, додав туди трохи води i, допоки Валька кривився, ковтаючи через силу ту гiрку гидотну сумiш, прорiк, пiднявши догори вказiвного пальця, дивлячись на Ксеню:

– Сегодня – порошочек, завтра – порошочек, а послезавтра ми с вамi, очаровашка, будем танцевать. І Валентiн – тоже.

Лiкар крутнувся на однiй нозi довкруги себе, аж поли його легкого свiтлого пiджака розлетiлися навсiбiч, i пiшов до дверей, посилаючи Ксеньцi рукою поцiлунок.

– Моя бабуся сказала б, що шкура на ньому горить, – промовила дiвчина, щойно дверi за ним зачинилися. – Та вiн добродушний. Валь, ти як?

– Нiяк, – промимрив Валька i залiз пiд ковдру з головою. – Тобi ж сказали, що тут моi мiкроби…

Хлопцевi не хотiлося, щоб хтось бачив його таким безпорадним. Є люди, яким дуже хочеться, щоб пiд час хвороби iх жалiли, щоб до них ходили вiдвiдувачi, а Вальцi те не треба. Вiн хотiв побути на самотi i якомога швидше одужати.

Як не дивно, але Ксенька зрозумiла все з пiв слова i не стала дiймати хлопця – пiшла. Та не встиг хворий заплющити очi, як дверi кiмнати широко розчинилися i голос дiда Прокопа сколихнув не тiльки фiранку на вiкнi, а й електричну лампочку, яка висiла пiд стелею на звичайному перекрученому дротi.

– Так, шантрапа, а тепер я буду тебе лечiть. Давай, пiдiймайся i за мною!

– Дiду, я не можу. У мене немае сили.

– А я тобi плече пiдставлю. Якщо треба, Валерку покличемо. Метода у мене безпрограшна. Скажу тобi по секрету, коли прийшлося жити на Дальнем Востоке, навчився у одного шамана таку, як у тебе, хворь виганяти на раз.

Вiн допомiг стати онуковi на ноги, якi достобiса тремтiли, накинув на хлопця ковдру, бо у того й зуби клацали на всю хату, i повiв малого за собою. На вулицi iх побачила Ксенька i потелiпала слiдом, бiля сараю старий Прокiп пригальмував i вишкiрився на дiвчину:

– Ану марш отсюда! Чого шпiониш? Хоча, стiй!

Вiн припер Вальку до дерев’яних одвiрок, шаснув у сарай, вмить повернувся i тицьнув Ксенi в руку гумову, затерту до чорноти ляльку.

– Нiмецька, щоб ти знала! Я ii берiг, бо думав, що в мене внучка буде, а сама бачиш, лобуряки.

Вiн по-дiловому пiдморгнув дiвчинi i, затягши Вальку в сарай, зачинив за собою дверi.

– Куди ти мене тягнеш, дiду? Я зараз упаду. Чи ти не п’яний, бува? – спробував вiдбитися хлопець.

– Молчать! – сердито гаркнув старий.

Вiн до смертi не любив, коли йому абсолютно тверезому хтось нагадував про п’янку. І вже коли вони опинилися в сараi iз жорнами, то там в центрi благенького примiщення стояла величезна дiжка, яку Валька сто разiв бачив. У тiй дiжцi зазвичай бовтався такий-сякий домашнiй реманент третього гатунку, i мабуть, ляльку дiд дiстав саме звiдти. Та тепер у дiжцi було повно-повнiсiнько гаряченькоi води, яка де-не-де просочувалася мiж щiлин. Вона, стiкаючи ледь помiтними струмочками, поволi утворювала в сараi болiтце. Вiд використання не по призначенню дiжка вже розсохлася, але ще не остаточно.

– Дiду, ти що, хочеш мене зварити? – перелякано мовив Валька. – Я ж не Іванушка Дурачок i навряд чи стану Іваном Царевичем. Не полiзу туди, хоч убий.

Але Вальцi було лишень сiм рочкiв, i вiд не такого вже й ситого життя-буття кiстками вiн трохи поторохкував, а дiд був жилавий – сили ще вистачало. Отож вiн далi полемiку з приводу буду-не буду з онуком не вiв. Смикнув з бiдолашного ковдру, пiдхопив на руки малого й поволi опустив у дiжку. Валька й ойкнути не встиг, тiльки в очах йому сто метеликiв одразу замелькало.

– Ти, Валь, не того… Не дрейф. Я усi трави на Плютенцях позривав i запарив, а ще сухоi гiрчицi сипонув. Ми твою хворь одним махом унiчтожим. Щас я ще гаряченькоi пiдiллю, а то, бач, витiкае, та й вичахае.

– Дiду, менi погано. Голова обертом…

– Терпи, пацан! Зараз я тебе рядниною накрию, щоб пропотiв.

– Не треба, дiду, я не витримаю…

– Ще чого? Ти ж козак!

– Нi, я вже не козак, дiду, а рак варений. Усе – встаю!

– Сиди, я тобi сказав!

– Не можу…

І хтозна, скiльки б iще дiд «виварював» хлопця у дiжцi, коли б не нагодився з роботи Вальчин батько i за Ксенчиною наводкою не заспiшив у сарай.

– Та’, що ти тут робиш? І де хворий Валька подiвся? Невже одужав? – гукнув вiн, стоячи на порозi сараю.

– Може, вже й одужав. Ми тут з ним процедурами займаемося…

– Якими ще такими процедурами? Чи ти не здурiв, батьку?

– Пап, пап, забери мене з цiеi дiжки, бо я зараз помру, – подав голос Валька i з жалостi до себе самого тихенько заплакав.

Добре, що краплi поту й випари дiдового зiлля вже текли по хлоп’ячому худенькому обличчю й нiхто не помiтив тих страдницьких слiз.

Батько закутав хлопця в ряднину i понiс на руках в квартиру, а слiдом поспiшав дiд, i обое вони залишали пiсля себе величезнi кавалки багнюки, яка утворилася внаслiдок протiкання дiжки. На порозi будинку батько пригальмував, озираючись на своi бруднi черевики й слiди вiд них. Тодi дiд послужливо припав до нiг сина, щоб розв’язати шнурки…

Наступного дня справжня лiтня жарота повернулася в мiстечко. Слабкий, але вже з нормальною температурою Валька сидiв на ганку з величезним куснем бiлого хлiба, густо змащеного торiшнiм малиновим варенням, яке мама дiстала з льоху на честь синовоi хвороби. Поруч нього примостилася Ксенька з гумовою лялькою у руцi, вона намагалася не дивитися на смакоту, i саме те, що вона весь час зирила тiльки вбiк, видавало ii очевидне бажання.

– На – вiдкуси! Тiльки з iншого боку, бо в мене ж мiкроби, – сказав хлопчик i повернув хлiб з варенням непочатим краем до Ксеньки.

– А я тобi завтра дам вiдкусити зi смальцем. Мамка казала, що топитиме здiр, бо нашi гостi скоро ушi нам поод’iдають. Валь, а це Гора тебе вилiкував чи дiд Прокiп?

– Обидва… Вони ж мене лiкували по черзi.

Малi сидiли й жували смачнючий хлiб, сонечко припiкало, птаство вищебечувало, старшi всi розбiглися у справах… І так хороше було у тому маленькому дворi на вулицi Плеханова, колишнiй Малодворянськiй, що Вальцi хотiлося зупинити час i вже не рости далi, щоб не ставати дорослим, не поринати у колотнечу повнолiтнього життя й не вирiшувати тi проблеми, якi весь час постають мiж батьком i мамкою, доводячи iх до репету. Вiн розумiв, що так не бувае, але ж так хотiлося чуда. Та вiн ще не знав, що найбiльше чудо – це вволити людськi бажання, бо вони невичерпнi. Хоча часто бувае так, що найбажанiше в життi згодом стае найбiльшим тягарем i людина ладна позбутися колись бажаного, але не знае як.


* * *

Час летiв, а Ксенчинi родичi нiяк не iхали на береги своеi Ками. Одного суботнього вечора, тiкаючи вiд лементу Васi й черговоi «вiйськовоi операцii» пiдпилого дiда Прокопа, парочка таки почалапала на «кiровську» площу. Із собору, який уже не був собором, а чимось схожим на клуб, лунала музика. Мiстянам, виявляеться, вряди-годи вкрай необхiдно потанцювати, i вони останнiм часом кожноi суботи поспiшають до церкви, щоб вдовольнити своi нагальнi бажання. І якщо хтось думае, що тут вийшла якась помилка, бо хто ж ходить на танцюльки в православну церкву, то нiчого подiбного. Це запопадлива радянська влада так щиросердно подбала про культурнi забаганки спраглих до всього незбагненного людей. Забравши церкву й свята во славу Господа, треба було негайно заповнити створену нiшу.

Легко прошмигнувши мiж пар, що кружляли пiд звуки духового оркестру, i сувороi тiточки бiлетерки вглиб примiщення, Ксенька i Валька задерли голови на баченi вже фрески. Подекуди лики святих були завiшенi плакатами й лозунгами, але все ж прозирали печальними очима на танцi з височини свого загадкового буття. Пiд час передиху оркестру, коли можна було почути одне одного, Ксенька сказала:

– Валь, як ти думаеш, а вiн нас бачить? – i кивнула на очi святого Петра, якi дивилися поверх плаката «Во имя коммунизма».

Валька не знав, що вiдповiсти й аж зрадiв, коли духовий оркестр заграв популярний вальс «На сопках Маньчжурii». Та його радiсть враз погасла, коли вони, зачепивши жiночу пару, а таких було значно бiльше, наблизилися до самiсiнького оркестру. Згадалося, що саме звiдсiль, iз-за олтаря, тодi вийшов батюшка, який одягнув свою митру на його дитячу голову. Та смуток обiрвали гучнi звуки казна-якоi iншоi музики. Вона безцеремонно вскочила звiдкiлясь i вмить змiшалася iз звуками вальсу, утворюючи дику какофонiю. Схопившись за руки, ошелешенi дiти перезирнулися, навiть не намагаючись заговорити, i вилетiли надвiр.

Площею Кiрова марширував духовий оркестр вiйськовоi частини. Бравурний марш розлiтався довкруги, наче буревiй, звiсно, вриваючись у всi вiкна й дверi наближених будiвель. Духовi оркестри, нiби змагалися, утворюючи справжнiсiнький дикий тарарам, та той, пiд звуки якого кружляли пари в колишнiй церквi, програвав доблесним воякам. Дiти завмерли – стояли як вкопанi, затуливши вуха руками, й дивилися на вiйськових, а тi марширували майданом, не випускаючи з рук величезнi труби й барабани, валторни й срiблистi тарiлки. У малих головах дзвенiло й бахкало, рота не варто було вiдкривати або, навпаки – можна було горлати якi завгодно неподобства, бо того, певна рiч, нiхто б не почув. Вiдтодi любов до духових оркестрiв у обох наших героiв, не встигнувши прокинутися, почила.

Наступного дня не з доброго дива Ксенька так настирно переконувала Вальку негайно записатися до бiблiотеки, що вiн не витримав дiвчачоi заповзятливостi – пiддався. До рiшучих дiй спонукало ще й те, що в домi книжок було з десяток, не бiльше, i деякi з них не дались на прочитання, бо там було занадто багато лiтер i зовсiм не було малюнкiв. До знайомоi вулицi Луначарського – рукою подати, а саме на цiй вулицi на будинку з пiдвалом друзяки колись бачили вивiску з багатьма лiтерами, i по складах хором прочитали найвиразнiше слово «бiблiотека».

– А може, не сьогоднi? Може, якось iншим разом сходимо? – запитав Валька свою вкрай рiшучу товаришку, уже стоячи на дерев’яних рипучих схiдцях в коридорi бiблiотеки.

– Нi, ну не тепер, так в четвер! Ти ж обiцяв, що сьогоднi… – закопилила нижню губу Ксенька. – А що ми будемо читати? У нас уже всi казки напам’ять вивченi.

Це був вагомий аргумент. Бо Котигорошка, Буратiно чи Незнайку вони вже знали як своi п’ять пальцiв i давно переказували книжки навперебiй i майже слово в слово по пам’ятi…

За великими дверима царювала незрима панi тиша. Просунувши голови у щiлину дверей, малi завмерли. Урочистостi митi додавала червона килимова дорiжка iз зеленими смужками з обох бокiв. Рiвними рядочками виструнчились стелажi з книжками, якi манили таiною й надiею прочитати щось таке, вiд чого заб’е дух. А може, саме в якiйсь iз тих книжок можна буде знайти вiдповiдь на питання, котрi дорослi люди залишають без вiдповiдi, подумала Ксенька i рiшуче розчинила дверi на всю котушку. Валька вiд несподiванки мало не впав носом на червону килимову дорiжку. Нi, вiн таки впав, але на обидвi руки, якi встиг випростати попереду себе. Та як би там не було, вони опинилися в бiблiотецi. Пiсля такого неочiкуваного вторгнення iз-за столу вислизнула невеликого росту жiночка i кинулася на допомогу хлопцевi.

– Як же це ти, хлопчику?! Дуже забився?

– Та нi – усе в порядку. Я ненароком… – забурмотiв Валька, пiдхопившись i показуючи за спиною кулака своiй приятельцi.

– Мене звати Ксеня, а його – Валька. Ми хочемо розписатися у вас, – заявила дiвчина з ходу, щоб одним махом замилити прикрiсть. – Валька вже умiе по-дорослому, а я – по складах.

– А мене звуть Раiсою Миколаiвною, – сказала бiблiотекарка, прикриваючи рукою посмiшку. – Почнемо з того, що ви, мабуть, прийшли, щоб записатися в читачi, бо розписують не тут, та й, боюся, ще не на часi вам, молодята. Але чому ви без дорослих?

– Та нашi дорослi то на роботi, то гостей стережуть. У них немае часу по бiблiотеках ходить.

– Та ви ж, мабуть, ще й в школу не ходите? Я не можу вас без дорослих записати читачами.

– Я в цьому роцi йду в перший клас, – поспiхом, допоки не перебила Ксеня, вставив своi п’ять копiйок Валька.

– Це нечесно! Я чула, як по радiо казали, що у нас молодим – дорога… А ми що – не молодi? Удома я не можу навчитися читати по-дорослому, бо там Вася iз Ками репетуе на всю вулицю Плеханова. Нашу церкву навiщось закрили, i тепер його нiяк не можуть охрестити, щоб нарештi поiхав звiдси. А менi треба термiново навчитися читати, – заторохтiла горохом об стiну мала.

– Якi книжки тобi подобаються? – запитала Раiса Миколаiвна настирне дiвча.

– Та я всенькi книжки люблю читати. Хочете, я вам про Котигорошка усе розкажу напам’ять? І «Золушку»… Я уже багато читала. Але менi треба, щоб там було про принцесу або королеву. У вас е такi книжки?

Звичайно, Ксенька казала неправду. Вона не завжди вiдрiзняла правду вiд брехнi. Та ii брехня – це нiби й не зовсiм брехня, а така собi напiвправда. Інодi вона видавала за дiйснiсть те, що iй могло привидiтися вночi, чи те, що вигадувала й уявляла… Вона ще не знала, що лiтература часто саме так i народжуеться на свiт. Великi казкарi – найбiльшi фантазери й брехуни, але трапляеться й так, що iхнi казки стають реальнiстю. Отож, правда задаром може потонути у життевому вирi, брехня ж – не просто виплисти, а обернутися на правду. І те, що Ксеня сказала про прочитання книжок, вже апрiорi не було обманом.

– Якщо ви мешкаете десь поряд, давайте, я вас запишу до читальноi зали! Ви будете приходити й читати у нас скiльки захочете.

– А хiба так можна? – здивувався Валька. – Ми живемо на Плеханова, i я б ходив… А ти, Ксень?

– Ой, та чого б це ти без мене ходив?! У тебе вдома воюе дiд Прокiп, а у мене тепер пищить Вася нехрещений. То тут би нам було ловко читати.

Вiдтодi наша парочка почала вiдвiдувати мiську бiблiотеку дуже часто. І все б нiчого, навiть все було б дуже добре, аби не кохання. Так-так, саме кохання мало-помалу почало руйнувати щиру дитячу дружбу.

Ксенька й справдi швидко вивчилася читати, бо у бабцi Марii почалися канiкули й вона все частiше забирала Ксеньку до себе. Вони удвох малювали картинки i пiдписували iх. Користь подвiйна – i малювання, i читання.

А маленька на зрiст й злегка скособочена Раiса Миколаiвна була великою любителькою лiтератури й ще бiльшим знавцем дитячих вподобань. У неi не було нi чоловiка, нi дiтей, нi коштовностей – у неi було море книжок, i вона вiдповiдала на такi скритнi питання, на якi жоден дорослий зроду б не вiдповiв дiтям.

А от з Валькою трапилося щось незрозумiле. Вiн несмiливо поглядав на бiблiотекарку, якiй уже перебрало за сорок рокiв, i бачив, що вона не схожа на красуню – маленького зросту, трохи кривобока, блiдошкiра аж до зеленявостi, зазвичай, навiть у лiтню спеку, закутана в теплий шарф, – а вiн дивився б на неi й дивився. Як не побачить ii день, то такий смуток у грудях носить, що пiд вечiр уже аж плакати хочеться. Сидить i уявляе жiночi доглянутi руки з невеличкими нiгтиками, витягнутi вперед вуста, якi вона час вiд часу пiдфарбовуе помадою, зазираючи у малюсiньке квадратне люстерко, i очi… От очi в неi були просто таки незабутнi – великi, темно-карi з важкуватими повiками. Хлопчик часто норовив прослизнути мимо Ксенчиного вiкна невидимкою, щоб побiгти в бiблiотеку самому. Сiдав за останнiй стiл, розкривав книжку, читав… Але нiчого з прочитаного не пам’ятав, раз по раз повертався до тексту, перечитував… І не затямивши жодного речення, шукав очима Раiсу Миколаiвну. Вона ловила той погляд i, якщо була вiльна, пiдходила до хлопчика, сiдала поряд, а Валька починав читати стишеним голосом казку чи оповiдання, то й повiстину… І тепер вже з легкiстю занурювався в текст, плив потоком подiй разом iз героями твору. Вiн читав для себе, але ще бiльше – для бiблiотекарки. І коли вона клала на його рудочубу голову своi чарiвнi пальцi, серце хлопця так бабахкало в грудях, що треба було приховати той звук долонями – нiби впiймати, щоб не вискочив.

Одного разу вiн повернувся з бiблiотеки свiтлячком з блискучими очима. У дворi на лавi сидiли Ксенька з мамою та тiткою Майкою i навдивовижу тверезий дiд Прокiп, який пiдiзвав хлопця помахом вказiвного пальця.

– Де ж це ти, онучку, без своеi подружки час гаеш? Ксенька, бач, свого жениха вже зачекалася.

– Який я iй жених? Сусiди ми… А був я у бiблiотецi.

– І чого ти там не бачив? – буркнула тiтка Майка. – Ото як привикнеш тi книжки читати, то не буде з тебе нiякого толку. І тобi не стидно цiлими днями сидiти за тими книжками?

– Ти, Майко, помовчи! Із тебе самоi дiла – як мокре горить. А ти, Валь, ii не дуже слухай, i це непогано, що ти книжки любиш, але ж Раiса Миколаiвна старувата для тебе. У пасii не годиться…

– Нiчого вона не старувата, – ринули з Вальки слова, наче потiк води з ринви у зливу. – Вона, вона… От виросту i одружуся на нiй, щоб ви знали!

Вихлюпавши все одним реченням, вiн рвонув у будинок i, впавши на застелену покривалом i ажурною накидкою постiль, заридав ридма… Вiн не знав i навiть не здогадувався, бо свое горе затопило ввесь свiт, що десь за сараем, бiля лопухiв iз скляним «скарбом», так само плаче до гикавки Ксенька, раз у раз повторюючи крiзь сльози:

– А в дитинствi, коли ще й рикати не вмiв, казав: «Я за тебе молду кому хочеш наб’ю».


* * *

Вiдтодi вони вже не мандрували мiстом в парi. Навiть на руйнацiю Свято-Троiцького храму ходили дивитися нарiзно. Хоча там пiсля танцхолу було ще й складське примiщення для меблiв, люди вперто називали будiвлю Троiцькою церквою.

Вальчин батько, як уже згадувалося, працював у Чапаевськiй дивiзii водiем тягача. Й однiеi п’ятницi прийшов додому з видимим тавром розпачу на обличчi. Тупо й безцiльно тинявся двором як немiчний. А тут якраз Марiя Павлiвна до своiх прийшла.

– Що з вами, Миколо, коiться? На вас лиця немае, – спитала вона, звертаючись на «ви», бо мала таку культуру спiлкування, що до всiх людей, окрiм найближчих, тiльки так i зверталася.

– Та бi-бiда в мене, – заiкнувся чоловiк. – Завтра будуть тягачами церкву валять. А я ж не могу… Мамка, хоч i пiшла в петлю, але в Бога вiрила й наказувала менi вiрити. Я мамку любив… Це батю я можу в куль скрутити, а мамку любив.

– Та то дiйсно бiда… Хiба я не знала вашоi матерi? Знала ще й як. Вона ж у ту церкву ходила, i вашого Вальку там хрестили. Вам теж велено поганську справу чинити?

– Та вже розпоряженiе дали… Щоб два тягача було напоготовi.

– Прости мене Господи, але я вам дам пораду, а ви вже самi вирiшуйте, – говорячи, Ксенчина бабуся, озирнулася довкола й перехрестилася пучкою правицi. – Якщо можете, проберiться на територiю вiйськовоi частини i зламайте свого тягача. Вiдкрутiть якусь детальку… Не треба на душу грiх брати. Ваша мати звiдтiль благословить свою дитину i захистить…

– А це ви харошо придумали! – аж зрадiв Вальчин батько. – От спасiба!

Вiн враз ожив, заметушився… Та аж до заходу сонця так i тинявся двором, не йшов вечеряти, коли його кликали. А вже пiзно ввечерi зник кудись надовго. Нiхто не чув i не бачив, коли вiн повернувся додому, окрiм його благовiрноi.

А назавтра, суботнього досвiтнього ранку мiсто струсонув вибух. Та такоi сили, що в чотириповерховому будинку на «кiровськiй» площi з боку церкви з брязкотом посипалися стекла з вiкон i шпiнгалети на балконах повiдкривалися. Люди в спiдньому повибiгали з квартир й остовпiли. Пелехи пилюки сягали неба. Нiхто нiчого не второпав. Коли порохня трохи уляглася, вималювалася церква, пiд яку закладали вибухiвку. Сiра й мовчазна, вона стояла непорушно. І точно столiттями ще була б, якби не бiльшовики зi своiм войовничим атеiзмом. Цi уславленi руйначi налетiли на споруду, як звiрi на здобич. Усi методи годилися – i вже за годину пiсля вибуху потужний арттягач роздовбував своiми залiзними гусеницями асфальт бiля храму. Накинули троси петлею довкруги будiвлi, наче задушити збиралися, тягач з розгону рвонув, та за мить забуксував. Тодi iз вiйськовоi частини пригнали ще одного такого ж монстра, вiн став на якiр, а iнший лебiдкою тягнув троси. Бац!!! Усе обiрвалося нитками, а церква як стояла, так i стоiть в сiрих хмарах пилу. Обабiч ганяла туди-сюди ватага ущерть знервованих виконкомiвцiв, партiйцi розмахували руками, щось горлали…

Високий i ставний дядечко у вiйськовому френчi без погонiв легко, наче барс – представник кошачоi породи, видерся на тягача i, задерши голову, приклав руку козирком до брiв… І, що там хотiв розгледiти, не ясно, тiльки раптом вiн закричав так, наче його хто вкусив. Вiн сичав вiд болю, метляв руками – чи то хапаючись за вухо, чи то б’ючи себе по вуху, врештi таки сплигнув iз тягача, i до нього поспiшили товаришi по партii. Яким же було здивування, коли вони побачили на вусi колеги невеличкого кажана. Сiре створiння люто вп’ялося зубами в плоть, стригло навсебiч чорними очками i, здавалося, не збиралося розлучатися з вухом шановноi особи. Тодi вправна медичка в бiлому халатi, яка шастала довкола собору ще iз самiсiнького початку дiйства, швидко дiстала пузирчик iз нашатирним спиртом, плеснула на ватку речовину i пiднесла ii до мордочки вухогриза. Кажан розiмкнув писок i дивним чином звився крiзь людський кагал невiдомо куди – втiк без покарання.

– Вам термiново треба в лiкарню! – сказала медичка, обробляючи спиртом рану.

– Ще чого? – роздратувався виконкомовець. – Чого я там не бачив?

– Уколiв вiд сказу, якi необхiдно зробити якнайшвидше, бо укус кажана – це вам не шуточка.

За мить постраждалого всадовили у вiзок мотоцикла марки «ИЖ», i знаменитий мiлiцiонер дядя Яша вiдтарабанив високопосадовця мiсцевого розливу в лiкарню.

Тим часом комусь iз керманичiв залетiла в голову безпрограшна iдея – вручну розiбрати стiни церкви, дозволивши бажаючим забирати цеглу на будiвництво.

Уже за кiлька годин довкруги зраненоi будiвлi заметушилися люди з драбинами й молотами, з дерев’яними жолобами й кирками… І де тiльки набрали того реманенту?! Робота закипiла… Цеглу скидали на землю по жолобах i без них, а вона гепалася, здiймаючи довкола куряву, але стояла на смерть – не розбивалася. Навiть металевi пояси, якi знаходилися в серединi майже метровоi стiни i пiдперiзували весь периметр будiвлi, не витримали палкого запалу любителiв дармового. Ласих було – хоч греблю гати, i iх не треба було двiчi гукати. За кiлька днiв на майданi вишикувалися полчища цегли, якi зовсiм скоро мали переродитися на будинки i сараi, на вбиральнi й курятники, навiть на свинячi хлiви…

Вальчин батько три днi займався ремонтом свого тягача, i на майданi його ноги не було, а Валька сходив туди iз старшим братом Валеркою. Стояв тодi, низько опустивши голову… Чомусь пригадувалися йому одразу всi траурнi походи, якi бачив за свое семирiчне життя, та так, нiби без лiку небiжчикiв ховають одного й того ж дня i везуть в гробах знаною вулицею Ленiна на бортових машинах i пiдводах… А вiн, малий, буцiмто чекае й чекае, коли можна буде перейти на iнший бiк вулицi й несила перечекати… І незвiдана ранiше туга брала його за горло жорсткими пальцями…

– Дивися, дитино, i запам’ятовуй! Колись розкажеш людям, – почув голос Марii Павлiвни поруч себе i здригнувся. – Бiда наших мiстян у одвiчнiй жадобi. Ба, вони навiть у Бога готовi щось поцупити. Колись давно у нас на Замковiй горi стояв палац Вишневецького, i його розтягли так, що й слiду не лишилося. Та Ярема був великим магнатом, який когось гнобив, а тут – Бог. Цi люди геть всi такi простакуватi й не розумiють, що у Бога можна вкрасти тiльки свою душу, щоб тiеi ж митi вiддати дияволу. Бiльше у Господа не вкрадеш нiчого. А як потiм жити без душi? Не знаю…

Вони – Валька, Валерка i Марiя Павлiвна – стояли на «кiровському» майданi, притиснувшись одне до одного, й дивилися на метушню сiрих вiд пилу людей, якi нiкого не бачили, бо саме вгризалися в церкву…




Мiстечковий гамбiт[2 - Гамбiт у перекладi з iталiйськоi означае «пiднiжка», «dare il gambetto» – пiдставити ногу.]


До цього мiстечка, як i до багатьох мiст Украйни, милоi за Шевченком, не варто пiдходити тiльки з однiеi сторони. До нього треба придивитися звiдусiль – i копати, й копати… Можна – з Подолу й до самiсiнького центру, а можна – вiд Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, який уярмили бравi радянськi вояки, i до колишнього жiночого епархiального училища. А якщо хтось таки докопаеться хоча б до 60 чи 70 рокiв XX столiття, то матиме можливiсть побачити перевернуту догори ногами дiйснiсть без титульноi сторiнки, яка нiколи не бувае правдивою. До правди докопаеться тiльки той, хто не погидуе забрьохатися по самiсiньке грiшне тiло багном рiзного походження й кольору.

Тодi в модi був кумач…

Уже першого дня пiсля призначення товариша Семги начальником цеху чималого заводу в провiнцiйному мiстi, новоспечений керiвник напустив на себе поважнiсть i, надаючи власному обличчю потайного виразу, одним махом спробував загнуздати усi очевиднi емоцii. Йому без особливого зусилля вдалося законсервувати посмiшку до iнших часiв, а вiдбитки на серцi осоружних прикростей вiн сподiвався прямо таки поховати на вiки вiчнi.

Ще не дiйшовши до кабiнету, вiн уявляв себе в начальницькому крiслi незламним i рiвним, нiби гвiздок десяточка, який спецiалiст загнав твердою рукою куди слiд. Усiм без винятку вiдвiдувачам Семга намiрився демонструвати власну значущiсть i непохитнiсть. Нi про яку, навiть найменшу, фамiльярнiсть мови не могло й бути. Моментально вiдчувши себе володарем енноi кiлькостi людських особин, вiн спрожогу почав пестити й множити в думках бажання прямо чи опосередковано вiдчути ще й можливiсть впливати на тих, хто мав душу.

Душу, як виявилося, мали всi: задушевнi спiврозмовники i майстри фраз для роздирання душ, тi ж душопродавцi й довершенi душогуби, не кажучи вже про добродухiв. Їi мали навiть тi, хто вихвалявся своiм бездушшям. Хоча стосовно них виникало питання: а таким то на бiса душа? Вiдповiдь могла бути приблизно такою: ця невидимка при народженнi даеться всiм людям безвибiрково для того, щоб нею користуватися. Усi iншi питання, якi виникають i витiкають iз даного, кожен володар душi може ставити собi сам i бажано самому на них вiдповiдати.

Новоспечений керiвник навiть не пiдозрював, що непереборне бажання може загнати його в глухий кут i вся робота зiйде до банального сортування, хоча ця справа виявиться зовсiм не банальною, швидше навiть навпаки – доволi оригiнальною i навiть захопливою, бо сортувати живi створiння – це вам не… Хоча, яке там «не»? Будь-яке сортування за бажанням з легкiстю можна ототожнити з сортуванням фруктiв на базi чи з iншим примiтивним сортуванням.

Першою пiд прискiпливий погляд новоспеченого начальника потрапила дiвуля, яка, мабуть, була довiреним облiковцем у попередника цiеi доволi скромноi по тамтешнiм часам обителi. Ще досить молода жiнка в синьому спецхалатi поверх яскравоi сукенки стояла бiля столу спиною до входу, ледь зiгнувшись й оголивши бiльше належного i так помiтнi округлостi нiг. Вiн пiймав себе на тому, що цi повнуватi, красивi ноги не розбурхали його вельми сприйнятливу уяву, i якщо цiкавiсть все ж таки виникла, то винятково з погляду антропологii – як нормальноi варiацii фiзичноi будови людини. Несподiвано його думка спiткнулася i сковзнула на задвiрки нещодавнього. Виявляеться, вiн уже певний час не реагуе на жiночi принади належним чином, бiльше того, йому глибоко наплювати, якi ноги будуть у його майбутньоi секретарки, коли вiн пiдiйметься щаблем вище на посадi. Якби комусь збрело в голову, що цей новий начальник престарiлий i скрiзь лисий, то треба уточнити, що вiд роду йому на ту мить не було вiдмiряно ще й тридцяти рокiв. До того ж вiн був злегка спортивним, злегка симпатичним, та найголовнiше – досить кебетним, щоб не потрапляти на гачок володаркам таких ось нiг. Чи був вiд достатньо твердоголовим? Це питання риторичне. Бо в чоловiковi мирно уживалися аристократизм i солдафонський гумор, товариськiсть i вульгарнiсть, благородство i мерзеннiсть… Ба бiльше, вистачило мiсця навiть для бабськоi слiзливостi при нiбито залiзнiй витримцi.

– Доброго дня! Мене звати Ангела, – сказала володарка гарних нiг, вiдiрвавшись вiд купки паперiв та просто й грацiйно повернувши голову назустрiч новому начальнику.

Така легкiсть здалася йому неприпустимою фривольнiстю, хоча бачити жiнку в стiйцi «струнко» не передбачалося, та все ж… А ще – це iм’я! Не вистачало йому знову-таки янгольського начала в такiй ось подобi?

– Може, показати вам кабiнет…

– Я сам! – рубонув твердо.

Зробив кiлька крокiв до дверей, вiдчуваючи непереборне бажання скористатися периферiйним зором, можливостi якого розвинулися в нього до припустимих полiв бачення ще в технiкумi механiзацii сiльського господарства на заочному вiддiленнi. Тодi вiн стежив за дiвчиною, котру все свое наступне життя пригадував як номер два, хоча якраз вона не мала аж нiякого приводу бути пронумерованою саме у такому списку. У кабiнетi математики та едина представниця протилежноi статi в iхнiй групi сидiла зазвичай трохи лiворуч вiд нього, а в кабiнетi украiнськоi мови та лiтератури – праворуч. Обриси ii рiзкуватого профiлю прикрашали всi його конспекти, усi аркушi i шпаргалки, навiть почасти – власну долоню. Пристрасть до замальовок i шаржiв переслiдувала теперiшнього начальника завжди i, пiймавши мить iстини на обличчi того, кого малював, вiн вiдчував непоясниме задоволення – щось близьке до самозабуття. Згодом, коли придбав фотоапарат «Зенiт», просто таки полював за людьми, вихоплюючи постатi й обличчя iз велелюдного простору.

Вiн легко вiдiрвався вiд спогадiв i зосередив увагу на довгоногiй жiнцi, котра могла б iз часом мати свiй порядковий номер в потайному списку, але зараз чомусь нiяких емоцiй, окрiм банальноi цiкавостi, не викликала. Вона все ще стояла на тому ж мiсцi, ледь змiнивши позу.

Переступивши порiг кабiнету, вмить забув про неi.

Озирнувся. Так сталося, що, працюючи на цьому заводi добрих сiм лiт скромним майстром ливарного цеху, вiн частенько бував у кабiнетi начальника модельного цеху, i пояснити це було не складно. Та навiщо? Ось тепер вiн, новоявлений керiвник, стоiть у трохи затiсному, як на його погляд, примiщеннi й не наважуеться наблизитися до м’якого стiльця з високою спинкою. А як жадав!!! Вiн навiть собi самому боявся зiзнатися в тому. Хоча, що тут такого? Усi чогось прагнуть. От i вiн прагнув… Останнiм часом кусень хлiба в горло не йшов. Навiть схуд. І може взагалi б на пси зiйшов, якби не це призначення.

Вiн так i не дiйшов до стiльця, бо його зненацька озорило. Рушив до дверей, широко розчинив iх i побачив Ангелу, яка так нiкуди й не пiшла.

– Зайдiть! – сказав лаконiчно й попрямував до свого нового робочого мiсця – чорного столу з овальним заглибленням.

Вона зайшла вкрай дiловим кроком i зупинилася перед столом. Сьомга по-гусячи пересмикнув шиею i витягнув ii якомога вище, щоб розгледiти усю цю жiнку з нав’язливим, як йому здалося, янгольським iм’ям.

Розглядини трохи затягли паузу i вiн на правах керiвника обiрвав мовчання:

– Товаришко Ангела, а ви совецька людина? – стрельнув питанням просто в красивого лоба з важкою чуприною…

– Аякже… – сказала i вiдверто знiтилася.

– А якщо це чиста правда, то ви маете довести менi свою лояльнiсть?

Жiночка аж виструнчилася вiд несподiванки, пiдтягши ледь помiтну округлiсть животика.

Мабуть, саме такого повороту вона аж нiяк не чекала, розмислив вiн, значить треба брати з ходу i не роздумуючи. Його ж саме так брали. Хоча пiзнiше вiн уже сам приходив, щоб його «взяли».

– От i чудово! Тодi у мене до вас одразу буде пропозицiя… Сподiваюся, ви станете допомагати своему керiвниковi, тобто менi? – сказав i втупився у жiночi стурбованi очi.

– Чим можу я, рядовий облiковець, допомогти такiй досвiдченiй людинi, як ви, Владлене Самойловичу?

Семга страшенно любив звучання свого iменi, у яке його незабутнi батьки заклали iм’я вождя всесвiтнього пролетарiату, i, почувши його з вуст кралечки, одразу обм’як i вже ледве стримав задоволену посмiшку.

– Ох, дорогенька, звичайно ж менi не треба допомагати у вирiшеннi виробничих питань. Це ви й самi зрозумiли. Справа стосуеться пiдтримки здорового клiмату в колективi. Я б хотiв знати, що люди говорять про перемоги й помилки, як ставляться до змiни керiвництва i особисто до мене…

І тут вона, рядовий облiковець, виструнчилася ще бiльше, i, може, якраз вiд того жiночий голос забринiв натягнутою струною.

– Ой нi, товаришу начальнику! Я ж у каптьорки не вхожа. Що народ там каже, до моiх вух не долiтае. Можна, я вже пiду, бо справ по самiсiньке горло.

Не чекаючи вiдповiдi, вона крутнула всiма своiми округлостями одночасно й зникла за дверима.

Семга отетерiв. Нi, ну ви бачили таке нахабство, такий непослух?! Чому ця манiрна дiвиця розкусила його одним махом i яким таким чином – мов рiзцем украяла? Чому не злякалася, як злякався вiн тодi, коли «опер», постукавши олiвцем об стiл, сказав: «Спочатку вас переведуть у рiзноробочi, потiм оголосять догану чи двi, далi звiльнять з роботи… А ми пришиемо якусь уголовщину i – етапом… – Далi вiн перейшов на «ти». – Зараз у тебе е вибiр, а потiм не зможеш вибирати навiть мiж Магаданом i Соловками. Думай: на пiдвищення чи етапом…»

І Владлен зробив вибiр. Але якщо комусь здаеться, що чинив вiд великоi любовi до соцiалiстичноi своеi держави, то дулю йому без маку Семга точно б скрутив i пiд самiсiнького носа тицьнув, хоч i вважав себе iнтелiгентом. Вибiр вiн скоiв з найбiльшоi у свiтi ненавистi до хитрого й розумного «опера». А ще – вiн ненавидить усiх, хто служить цiй системi вiрою й правдою. Цей клятий «есесер» зламав Семгу як суху гiлку об колiно. І вся надiя тепер тiльки на те, що колись цей ерзац союзу братнiх народiв розвалиться, розлетиться на скалки. Але ж вiн вiдтепер керiвник, i йому нiби й не вигiдно, щоб ця система рухнула? Ото питаннячко! Але – про це згодом, а зараз йому просто необхiдно мати поруч себе iнформатора. Вiн же не збираеться, як «опер» когось – етапом. Просто у нього така стратегiя, яка повинна вивести цех у передовики, i тут без вiдомих методiв аж нiяк…

Владлен обережно, наче там була якась вибухiвка, витягнув шухляду столу i закляк. Нi, там не було нiякоi гранати – там узагалi нiчого не було, окрiм жирного напису прямо на днищi скриньки: «Сексот!!!». Якусь мить новий начальник сидiв у ступорi, спогади прилинули миттево…


* * *

Той березень був щедрим на снiги. І Семга тодi ще був рядовим майстром ливарного цеху великого заводу.

У кафе «Мрiя» на вулицi Карла Марла, так мiсцевий пролетарiат любовно перефразував Маркса, готували добiрну солянку, а ще там смажили мировi чебуреки й шашлики, але солянка була – об’iстися до пiвсмертi не шкода. До ii складу входили й грудинка копчена, i свининка, i ковбаска сирокопчена, i огiрочок квашений, i засмажка з помiдорчиком, приправлена перцем, укропом, лавровим листом, цибулею i борошном загущена… І де тiльки усi тi iнгредiенти дiставалися при тотальному дефiцитi?! Кажуть, запровадив таку кухню знаний у мiстi вiрменин, але з часом вiн перебрався в ресторан, а навченi украiнськi кухарки освоiли всi секрети i з легкiстю могли запхнути за пояс у приготуваннi страв самого вiрменина.

Утовпитися в «Мрiю», особливо ввечерi чи у вихiдний день, було мало не те саме, що потрапити до мавзолею на Краснiй площi. Нi, ну, може, черга й не така, але – за павiльйон.

Семга заходив у кафе з чорного ходу. Пишна любаска працювала там поварихою, i хоча йому подобалися не такi тiлистi жiнки, цiеi вiн не цурався. Розважливо поглинаючи смачнi страви, тут можна було слухати теревенi пiдпилих i вкрай ситих людей, якi у рознiженому станi давали безмежну волю своiм язикам. І коли розмова бралася до дiла, Владлен сiдав мiж тих говорунiв, смакував солянкою, попивав пивце, слухав i мотав розмову на вуса, знаючи наперед, що по нитцi й до клубка дiйдеш… Сам у бесiди нiколи не встрявав, пам’ятаючи: у чужiй церквi свiчок не поправляй, хоча ладаном там i не могло пахтiти.

Того недiльного дня вiн прийшов у «Мрiю» повечеряти. Смеркало… Люду – аж повiтря на вдих не стае. Дим вiд цигарок над кожним столом – коромислом, хоч хапайся за нього. «Столичная» горiлка з-пiд поли до пива пiдмiшуеться. Балачки в купки збиваються i пiд стелею гудуть одним великим вуликом.

Владлен замовив шашлик з подвiйною порцiею аджики, натрусив iз перечницi у кривавого кольору приправу ще добрячу дрiбку червоного злючого перцю, розбовтав усе те виделкою. Вiдтак зняв ножем iз скалки добiрнi шматки свинячого пахучого м’яса, залив гарячою ядерною аджикою. Холодне пиво у великому гранчастому бокалi ще тримало тонкий обiдок бiлоi пiни. Вiдхлебнув ковток i обережно облизав язиком губи…

– Хлопцi, а що воно таке? – почув поруч голос з характерною м’якою вимовою. – Їй-бо, зроду-вiку такого не бачив. Це таргани такi варенi? Хiба iх iдять?

– А ви, дядьку, спробуйте! До пива цi таргани ще й як смакують! – знайомий голос начальника модельного цеху примусив Семгу напружитися, але вiн не озирнувся, навiть периферичний зiр не сфокусував.

– Та берiте, берiте! – припрошував дядька бравий вишколений чоловiк, який сидiв за одним столиком з начальником, i його таки трiшки було видно Владленовi. – Северние крiветкi…

– А й спробую! Ви, мужики, нежадiбнi, та й у мене е чим вас пригостити. Ви копчених в’юнiв коли-небудь iли? Отож-бо! Я вам – до пива – по в’юнчику…

– Нiчого собi, в’юнчик! І де такi ловляться?

– Та у наших мгарських озерах ще й не такi ловляться… А давайте я вам, хлопцi, до пива трохи своеi домашньоi плесну. Чого це – нi? Вона у мене стократ краща за казьонку.

Слово за слово… Владлен слухав i розумiв, що у кожного е своi блохи, та нiкому вигнати, а ось ця мгарська самогонка свое зараз зробить.

І вже за годину вiн утямив, що отой вишколений чоловiк з росiйською говiркою приiхав до начальника модельного цеху святкувати день смертi товариша Сталiна. Вони, бач, цей день вважають святом.

– Хлопцi, i як же воно так? Ми ж тут, як почули по радiо про смерть такоi людини, то баби ревище зчинили, адже Сталiн таку вiйну виграв, – допитувався у вже захмелiлих друзiв дядько з Мгаря. – А ви, бач, святкуете… Та ще й кожного року.

– Якби вiн не дав жабi цицьки, ми б з товаришем до амнiстii не дожили, – сказав начальник цеху. – Це в Англii на честь коронацii – амнiстiя, i так – кожного року, а ми б сидiли вiд дзвiнка до дзвiнка…

Отакоi, так цей начальничок iз тих, хто строк мотав, вловив Семга. А якщо пiсля смертi Сталiна потрапив пiд амнiстiю, значить – iз полiтичних, мабуть, по 58-й статтi проходив. Бути того не може, щоб вiдповiднi органи його не тримали на гачку. Шкода, що вже давно перевалило за 5 березня 53-го року. Був би живий Сталiн… Хоча, геть! Тодi ж бо оцi двое десь, може, у тайзi лiс валили, i святкувати iм було б нiчого. Але чому нi Хрущов, нi теперiшнiй Леонiд Іллiч за такi ось розмови не брали за барки. І, виходить, не пiймавши, нiчого скубти… Нiкому писати папiрця про цю розмову i про свято смертi. Жаль! І тут крiзь роздуми вiн вловив фразу, яка зiрвалася з вуст того, вишколеного:

– Знаете, Солженiцин в свойом «Гулаге» сказал: «Победы нужны правительствам, поражения нужны народу. После побед хочется ещё побед, после поражения хочется свободы…»

– Щось я не второпав, а навiщо народу потрiбнi поразки? – мотнув головою дядько, наче загнузданий кiнь.

– Нема чого розумiти, – рубонув начальник цеху. – Ти подивись на нiмцiв. Невже не вловлюеш, що вони пiдуть угору, бо очистилися?

Єсть! Ось вони! Цi слова Владлен виудив, наче велику й поживну рибину iз глибокого озера. А який рибалка не радiе справжньому улову?! Знав, за початком i дiло станеться. А ще – про той «Архiпелаг ГУЛАГ»… Семга не профан – вiн слухае «Голос Америки», i радiостанцiю «Свобода» радiоприймач ловить тiльки так, хоч i глушать нашi тих балакунiв, але ж… Про заборонену в Союзi книжку вiн уже сто разiв чув. Стоп! Чув то чув, а цей, вишколений, цитуе, значить, вiн читав «Гулаг»… Їi аж у Парижi надрукували, а вiн уже читав…

Не втримався Семга на радощах i витрiщився на ту грiшну трiйцю – дивиться i очей вiдiрвати не може. І тут начальник цеху перехопив його погляд. Ненароком глянув – як за гiлку зачепився. Треба було б привiтатися, а у Владлена в ротi пересохло – тiльки головою кивнув. А той оком не моргнув i не вiдповiв на знак – не став iз Семгою вiтатися, немов вiдчув, потайного собаки треба бiльше боятися.

Усi трое встали з-за столу й мовчки пiшли з «Мрii». А Владлен доiдав шашлик i вiдчував у собi чи то напругу, чи то силу. Бажання виникло, наче й нiзвiдкiль, але було потужним, всепоглинаючим… Вiн i ранiше вiдчував щось подiбне, та зараз – як по мiдi пiшов.

Звiсно, йому давно хотiлося виштовхати цього поважного, твердого, немов каменюка, самовпевненого чоловiка з крiсла. А як вiн думав, що грiтиме своiм задом дерматин усе життя? З собою тепер можна бути вiдвертим i зiзнатися, що просто звiльнити крiсло для своiх тренованих сiдниць, Владленовi було замало. А якщо сповiдуватися собi самому, то хотiлося побачити, як попередника будуть виводити пiд бiлi руки з кабiнету, як пiдштовхуватимуть його широку спину у «воронок»… Нi, i це не все – душа прагла бiльшого – треба було бодай не бачити, так знати, як ту спину б’ють носаками в закамарку для допитiв, як чоловiк падае додолу заюшений, безпорадний, принижений… Стiй! Ну на лиха втрачати себе на такi неподобства? Нащо хотiти так багацько? Бозна нащо! Адже цей чоловiк нiколи нiчого не спричинив особисто Семгi – нi хорошого, нi поганого.

Дикi бажання, якi приходять мимоволi, не вимагають пояснень – вони вимагають або дii, нехай i абсурдноi, або зречення.

Семга не зрiкся, вiн усе описав до словечка, до коми, до крапки. І вiднiс куди слiд…




Керосинова вулиця


Ця вулиця пахла керосином. Хоча слово «пахла» б’е по вуху, чомусь нiхто не казав, що там смердить. Може, тому, що до цiеi горючоi сумiшi ставилися з великим пiететом, адже вона була вкрай необхiдною майже в кожному домi. До слова, керосин тодi гасом нiхто не називав.

На розi Садовоi та Гомона постiйно стояла густа й ядуча задуха. Грубезний дядько iз жовтими вiд махорки вусами, у довгому, до самiсiнького долу, фартуху, у кирзових чоботях, у рукавицях чорного кольору наливав iз дiжок в посудину покупця керосин i бензин. Вонюча й горюча сумiш потрiбна кожному, бо на керогазi чи примусi iжу готуе майже все мiсто, а по селах i навiть на околицях мiста ще немае електроосвiтлення, i лампа-керосинка освiтлюе темнi закутки осель пролетарiату й селянства.

Жива черга, наче цiлiсна iстота, iз канiстрами й пляшками рiзного штибу терпляче вихиляла хвостом i рухалася повiльно-повiльно. Люди гомонiли собi про всячину, та iнодi зривалися на якусь суперечку i галас здiймався до самiсiнького небозводу.

– Ану, цить! Не галдiть тут над вухом! Я й так уже з нiг падаю. Цигарку скрутити нiколи, а ви завелися, – сердито гаркнув вусатий торговець.

– А вам не положено цигарку тут крутити, – перекрикнула його тiточка у квiтчастiй хустцi. – Он де написано й намальовано, що заборонено…

– Поговори менi! То стоiш iз порожньою лiтровкою, з порожньою й додому почвалаеш. І не ти одна, а вся черга…

– Не маете права! Ви на роботi, а люди…

– Та ладно… Зачинюся зараз, так тобi усi таке «спасiба» скажуть.

Черга сколихнулася, захвилювалася i перемкнула всю багатоголосу увагу на тiточку. Загаркали. І – як сiм баб пошептало. Замовкла бiдолаха.

Тiльки у крамаря шланг таки застопорило – не ллеться керосин у посудину i баста. Вiн щось там смикав, перемикав – глухо. Тодi вийняв гумову кишку iз канiстри, обтер так-сяк рукавицею i почав дмухати в отвiр, надуваючи щосили щоки. Керосин – не з мiсця. І вже аж пiсля того, як дядько засунув шланг в рота й щодуху потягнув у себе, противна рiдина рушила i за мить уже йшла цiвочкою у емкiсть. А продавець раз по раз спльовував гидоту через своi рудi вуса на землю, встигаючи при цьому лаятися вповнi пристойними словами.

– Розтуди твою налiво! Як насмокчешся за день, так в животi пекло, а не кишки.

У черзi стояв i Валька. Вiн трохи хвилювався, бо ходив у школу на другу змiну i мiг запiзнитися на уроки. Тепер йому було вже 14 рочкiв. І найбiльше в своему життi пiдлiток ненавидiв черги, у яких доводилося стояти чи не тричi на тиждень. То стiй за хлiбом бiля «тридцятого» магазину, то бiля «сiтки», у якiй приймають склотару, то на базарi за копитами… О, то окрема розповiдь, яку не можна оминути.

На свята будь-якого штибу – чи то державне, чи то релiгiйне – вдома обов’язково варили холодець. Оскiльки ця страва вимагала присутностi в каструлi чи то великого, можна й пристаркуватого, домашнього пiвня, на якого не завжди вистачало коштiв, чи то телячих, чи бодай свинячих ратиць, Валька з Валеркою мали в базарний день зайняти чергу пiд м’ясним павiльйоном. Та центральнi ворота вiдчинялися о сьомiй годинi, i до того часу там уже стояло чималенько бажаючих святкувати з холодцем. Тодi брати розробили свiй план захоплення входу саме до павiльйону, а не до ворiт. Вони вставали вдосвiта, i оскiльки до базару було рукою подати, прудко опинялися бiля глухоi огорожi, де iх нiхто не бачив. Валерка ставав навкарачки, пiдставляючи братовi зiгнуту спину, i Валька, озирнувшись навсiбiч, вмить перескакував через височеньку загородку, бiг до павiльйону i сiдав на дерев’яний виступ побiля дверей. Коли король м’ясноi лавки дядько Семен поважним кроком являвся на роботу, вилискуючи набухлими вiд ситостi щоками, то зазвичай першими в черзi були нашi швидкострiли, а вже пiсля семи годин у тiсний простiр ввалювався розбурханий натовп, який за теляче копито перед святом Жовтневоi революцii ладен був знести голову кожному, хто «влiз» без черги. Скандали й мордобоi були абсолютно звичною справою. Нiхто не хотiв святкувати без холодцю?! Ну без «Московськоi» ще якось можна, бо самогон був у кожнiй хатi, а без холодцю – нiяк.

Стоячи з пляшкою для керосину, Валька першим помiтив Ксеньку, яка примостилася у хвiст черги й дiстала з-за вiдвороту пальтечка невеличку книжечку. Хлопець пошкодував, що не додумався так само використати час i намiрився пiдiйти до сусiдки по житлу, яка тепер не була такою близькою товаришкою, як у ранньому дитинствi. Уже сiпнувся, зробив крок i завмер. Став уважно розглядати Ксеньку. Ну так, нiби вперше побачив. Осiнне пальтечко – наопашки, смолисте волосся вибилося з-пiд хустинки, татарськi оченята втупилися в текст… І бiгали-бiгали, наче тi голуби, що визбирують розсипане поживне зерно. І було в неi на личку написано, що вона не тут, а пиряе в якомусь загадковому вимiрi, не вiдчуваючи, що стоiть у черзi за керосином. Черга – сама собою, а Ксенька – окремо. У натовпi, а – осiбно.

І вiн пiдiйшов.

– Привiт! Що читаеш?

– Вiршi, – зронила самотне слово, не вiдповiдаючи на вiтання i закрила пошарпану книжечку.

– Чиi? Якщо не секрет, звiсно…

– Секрет… Найкращого в свiтi поета. Це мiй кумир, i я не готова розлучитися з цiею книгою навiть на годину.

Ксенька ще не знала, що люди створюють собi кумирiв не для того, щоб ставати схожими на них, а для того, щоб було в кому розчаровуватися. І зовсiм скоро вона вiдкрие для себе iншу вершину поезii, а коли до ii рук потрапить книжка «Алмазный мой венец» Валентина Катаева, то, впiзнавши, нехай i пiд утаемниченим iменем, свого недавнього кумира, вiршi якого щойно заховала за вiдворот пальтечка, уже не стане так захоплюватися його поезiею.

Раптом уся хвостата i гомiнка черга, як по командi, розвернула погляди на вулицю Гомона i затихла. Валька з Ксенею помiтили цю перемiну й так само озирнулися. Сюди наближалася висока, ставна жiнка з викладеним по особливому синьо-чорним волоссям на гордо поставленiй головi. Вересень якраз напосiв раннiм похолоданням, i вранцi вiдчутно обiймав мiсто передчасною прохолодою. Усi жiнки одразу одягли капелюшки чи хустки, а ця йшла простоволосою. Їi вкрай смолисте волосся гiпнотично притягувало погляди. Та, мабуть, не тiльки волосся манило людськi очi. Вона вся була мов витесана iз мармуру, навiть ii ошатне легке пальто не могло приховати бездоганнi форми: широкi стегна, вигини талii, мiцнi й стрункi водночас ноги в невисоких, пiд щиколотку, черевиках на пiдборах… Таких шат в цьому провiнцiйному мiстечку не було нi в кого. І яка ж то модистка доклала свого хисту в бездоганне убрання, щоб так майстерно пiдкреслити показну статуру?!

– Королева Марго, – пробубонiв хтось.

І знову безгомiння опанувало чергу за керосином.

А жiнка мовчки пропливла до дядька з жовтими вусами, оминувши людей так, нiби нiкого нiде немае. Так само безмовно дiстала пляшку iз дерматиновоi сумки, поставила ii на дiжку i кинула на торговця проникливий погляд – мов шило загострила. І дядько вiдставив чиюсь канiстру на землю й почав наливати керосин у пляшку Марго. Допоки цiвка текла у посудину, торговець кидав погляди на жiнку. Та й вся черга тихцем витрiщалася на кралю з смолянистими бровами, з вустами, яскраво вираженими нахабним кольором помади, з непроникним поглядом потайних очей… Їi не можна було оминути, обiйти увагою, не помiтити – вона притягувала не тiльки чоловiчi погляди, жiнки теж дивилися на неi мало не з роззявленими ротами. І нiхто навiть не буркнув про те, що ця вродливиця не стояла в черзi…

Розрахувавшись, пiшла тiею ж вулицею Гомона, а юрмисько загiпнотизовано проводжало постать поглядами. Та тiльки жiнка зникла з поля зору, люди ожили, загомонiли…

– А ви знаете, що вона байстрюча народила? – притишено запитала тiтка, закутана у коричневу хустину з китицями, здавалося, з голови до нiг. І коли народ зацiкавлено повернув до неi голови, пiдвищила голос. – Не знаете? Так я вам зараз усе розкажу. У неi були шури-мури з одним офiцером iз Чапаевськоi дивiзii. Думала, що задурить голову, розставить перед ним ноги, так вiн одружиться. А тут йому вже розпределенiе, i iхати треба кудись далеко. Не знаю, куди, але десь по Союзу. Вiн чоловiк показний i порядний i вже званiе мав. Коли дiзнався, що вона з животом, то вирiшив забрати ii з собою, а там, на мiсцi, вже як буде – може, розпишуться. І не знаю, що вже там сталося, тiльки довiз вiн ii аж до Ромодана, а чи до Москви, та там i кинув. Утiк. Ви ж, бачите, яка вона розфуфирена? Спробуй такiй догодити. Злякався, мабуть.

– От тобi й порядний! – сказала молода симпатична чи то дiвчина, чи то жiночка, яка пританцьовувала, намагаючись зiгрiтися, бо, взута у лiтнi босонiжки, аж посинiла вiд холоду. – Поряднi вагiтних жiнок на вокзалах не кидають.

– А вона що – порядна, по-твоему? Та ви всi зараз такi. Аби на шию офiцерам вiшатися. Мода чи пошесть тепер така у мiстi – за офiцера вискочити замiж. А де ж тих офiцерiв набрати на всiх наших бiдарок? Хоч тут i вiйськова частина, а на всiх дiвок армiйцiв не вистачить.

– Та так уже й усi! – обурено гаркнула дiвчина й вiдвернулася вiд тiтки.

– А то можна подумати… Та вам тiльки й подавай зiрочки на погонах i грошей повнi кишенi. Допiру й бiгаете в парк на танцмайданчик, щоб там пiдчепити собi лейтенантика безвусого. На солдатiв, бач, i не дивитесь…

– А коли й так, то вам яке дiло?

– І не соромно тобi таке старшiй людинi говорити? Та я ж вiйну пережила i нiколи нiкому «брешеш» не сказала. Ах ти ж, безстиднице! Та хто ж тебе таку на свiт пустив? Мабуть, така сама шльондра, як оця, що керосин без черги брала, вихиляючи своiм задом перед мужиками.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65717618) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Усталена назва мiсць попереднього ув’язнення за радянських часiв.




2


Гамбiт у перекладi з iталiйськоi означае «пiднiжка», «dare il gambetto» – пiдставити ногу.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения